За спиною - Гаська Шиян Сучасна проза України

Скачать книгу

штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо -і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

      Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

      Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

      1.

      Білий вигин наївного дитячого сердечка, наче з дівчачої анкети, розпливається у всепоглинаючій мряці і губить половину. Рябить в очах. Навіть у намальованому на асфальті «Я ♥ Мері» читається «С МЕРТ». Сніг лягає на стару дерев’яну шатківницю, якою вчора квасили якісь нескінченні літри капусти і мені здається, що я витягаю з грудей серце, погризене блохами, при нарізанні на скибочки воно охолоджується і знеболюється. Скибочка тобі, скибочка мені, скибочка засушити в дорогу. Покласти під сідло. Сховати між сторінок листів. Хоч які листи. Ніхто тепер не пише листів. Так, скупі есемески, максимум складені з трьох повідомлень, дозволеного оператором обсягу. За звичкою, латинкою, щоб було дешевше, хоч в гроші давно не впирається. Блохи наших гризот невгодовані і непригріті, вони дрібні і жваві. Підстрибують, наче корівки до водопою, до озерець свіжої крові, які бубнявіють багряними гумовими краплями і застигають у чудернацькі покручі на нарізці з мого пружного серцевого м’яза. Таке м’ясо погано жується і не смакує без приправи для бастурми.

      Я ніби розтинаю собою мряку. Дихаю, як риба. Волочу важку сумку. Ступаю на розкислий сніг. Хапаю повітря. І, як дитина, тупцяючи щільними маленькими крочками, вичовгую на напіврозталому багні другу половину сердечка.

      Ситуація довкола дратує, як ідіот, який їздить узимку на літній гумі, п’яний і без правил. Ти можеш безсило махати кулаками і сигналити. Можеш навіть встигнути зняти на відео, як він рвонув на червоне і викласти це в соцмережі. Але від того безсилля розростеться ще більше, бо ані кількість поширень, ані прокльони в коментарях групи ВАРТА-1, ані теґання публічних представників нової поліції нічого

      не змінять.

      Я несу якісь банки квашеної капусти і морожені вареники. Сушені фрукти і овочі. Шкарпетки і білизну. У мене вища освіта і добра робота. Я б могла сісти на машину і завезти значно більші кількості. Швидко й ефективно. Ще й позбирати по місту і у волонтерок з дітьми, які тільки те й роблять, що ліплять, сушать, варять і перекидають гроші між картками. Їм нічим більше себе розрадити. Вони загрузли у другому декреті, не вийшовши із першого, тож розгортають свою діяльність, наче з ув’язнення.

      Але я чомусь пхаю цю сумку – як покуту і покарання. Ти пішов учора. Ми гарно попрощалися. Випили і потрахалися. Мало би вийти пристрасно. Бо ти йдеш надовго і не знати, чи взагалі повернешся. Але починали ми ліниво, ніби з обов’язку, роздягатися з домашнього одягу було незатишно, і я думала, коли ти вже, нарешті, перестанеш за відпрацьованим алгоритмом гризти мій сосок. На очі мені виступали сльози. Ти рухався ритмічно і дихав важко. Здавалося, що, аби кінчити, зосереджуєшся і думаєш про щось своє. Морщив чоло, притулившись мені до скроні, відкривав рота і гортанно скрикував. Я теж так роблю, коли недостатньо збуджена. Але цього разу й це було лінь. Я зависала в якійсь порожнечі, наповнювалася нею, глухою, в’язкою і безпросвітною. Падала і ловила сама себе.

      Не відчувала нічого. Твій голос долинав звідкись здалека, так, наче мені заклало вуха. Я втупилася очима, повними сліз, у твій спакований наплічник. Обійняла тебе істерично. Вкусила за плече – намагаючись спитати своїми зубами, чи приваблива я як жінка, чи виникає у тебе непереборне бажання ляскати мене по сідницях, чи не надто випирають мої ключиці, чи не загострі коліна? Може й взимку треба фарбувати нігті на ногах? Гарніше, коли я широко розводжу ноги, чи коли піднімаю їх вгору і схрещую? Чи достатній у мене вигин спини, коли ти ззаду, чи я нагадую квадратний брусок? Але ти, чомусь, не розчув цих запитань – лише, витріщившись у стелю, гладив мене по голові, правою рукою, а ліву поклав собі на груди, ніби дослухаючись долонею до власного серцебиття. Як лікар. Ніби перевіряв, чи все там в твоїх грудях на місці, чи все з усім співпадає – рішення з почуттями, вибір з бажаннями. Моїх сліз ти не зауважив. Чи зробив вигляд, що не зауважив. Тож я рвучко встала і пішла в душ. Гарячі струмені під тиском були єдиним, що мене тоді змусило знову відчути своє тіло. Тоді. Насправді учора.

      Сьогодні я завезла тебе на вокзал о п’ятій. Ми минали кучугури піску і бруківки, які повивергали із землі під час ремонту колій. «Прохід до церкви. Проходу до центру творчості немає» – дорожній знак ніби сповіщав про тимчасову відсутність вибору власного шляху, адже ремонт, у зв’язку з погодними умовами, може затягнутися на невизначений термін. Після порожнього міста на Двірцевій площі виявилося

Скачать книгу