LITMIR.BIZ

Скачать книгу

завзятим мисливцем, князь Ксаверій Любомирський мріяв про великі лісові угіддя й тому, маючи таку нагоду, проміняв фельдмаршалу російських військ, князю Григорію Потьомкіну-Таврійському свої Смілянські маєтки (до яких входило й Городище) на його Стародубські угіддя в Литві.

      У 1768 р. городищани стали учасниками Коліївщини, під час якої тимчасово звільнилися від польських феодалів.

      1793 р., після приєднання Правобережної України до Російської імперії, Городище стало волосним центром Черкаського повіту, з населенням близько 3700 жителів. З часом населення містечка зростало за рахунок вихідців з інших сіл, які знаходили тут роботу на видобутках граніту та зеленкуватої пластичної глини, з якої виготовляли цеглу.

      Основою господарського життя було землеробство, в якому панували відсталі способи обробітку землі. Наприкінці XVIII ст. у Городищі розвинувся чумацький промисел. Нелегку долю городищенських чумаків змалює згодом П. П. Гулак-Артемовський:

      Як з Городища чумак пішов в Крим за сіллю,

      В дорозі нидіє двадцяту вже неділю,

      Обшарпавсь до рубця, в кала мазь обліпився…

      Терпить нужду й біду, пропасницю й гострець.

      По смерті князя Г. Потьомкіна його спадок було розділено між спадкоємцями. Городищенське помістя перейшло до генерала М. Висоцького.

      З часом М. Висоцький проміняв Городище та прилеглі землі на Вільшанський маєток генерала В. Енгельгардта (у його племінника П. Енгельгардта служитиме козачком Тарас Шевченко). Саме донька В. Енгельгардта – Олександра Бра-ницька (небога і коханка фаворита Катерини ІІ князя Г. Потьомкіна) отримала у посаг Городищенські маєтки та землі, коли одружилася із графом Францішком Ксаверієм Брани-цьким, коронним гетьманом польських військ.

      Для ефективного управління маєтками Браницькі розділили свої землі на сім територіальних ключів, одним з яких був Городищенський, що складався з містечка Городище, сіл Мліїв, Валява, Деренківець, Орловець, Завадівка, Черепин, Свинарка, Бурти, Калинівка, Мельниківка, Хлистунівка, Ксаверове, Журавка, Текліне, Ольхівчик, Миропілля, Старо-сілля, Смоляна Буда і Буда-Орловецька.

      Після одруження їхньої доньки Єлизавети Ксаверівни з графом Михайлом Воронцовим у 1820 р. (а згодом і світлійшим князем і фельдмаршалом) Городище із землями перейшло у їхнє володіння й стало частиною Мошногородищенського маєтку. З часом величезний маєток перейшов у спадок їхньому синові князю Семену Воронцову, який, позаяк не мав змоги його навідувати й особисто вести в ньому справи, адже постійно перебував за кордоном, подарував маєток та всі прилеглі до нього землі своїй племінниці (небозі) графині Катерині Балашовій, яка залишалася власницею Городища аж до подій 1917 року.

      Розділ третій. Городищенська Гулаківщина: «родинне гніздо»

      Місцевість, де розташовувалась родинна садиба Гулаків-Артемовських, серед місцевих і нині називається Піщана. Колись це був хутір, і саме тут прадід

Скачать книгу