LITMIR.BIZ

      Ніч у тропіках настає дуже швидко, і ніякого спогаду від минулого дня не залишається. Однієї хвилини ви бачите кістлявих миршавих собак, а вже наступної – це просто чорні тіні. Якщо не тримати напоготові свічки і керосин, то ніч накриває вас чорним покровом, з-під якого не вибратися аж до світанку.

      Протягом блокади ми не могли витрачати свічки й паливо. Але ми мали ще одну причину для того, щоб ховатися під покровом ночі від кривавих розборок повстанців і червоношкірих. Містер Воттс дав нам, дітям, новий світ для втечі, нове місце, де можна провести ніч. Байдуже, що це була вікторіанська Англія, нам було неважко до неї дістатися. Про нашу реальність навколо нагадували тільки силуети собак та півні.

      Коли містер Воттс дійшов до кінця першого розділу, я відчувала, ніби поговорила з тим хлопчиком Піпом. Я його не бачила і не могла доторкнутися, але я чула його. У мене з’явився новий друг.

      Було дивно знайти друга не на дереві, не зажуреного десь у затінку або у струмку на крутому схилі. У книжці. Нам, дітям, не розповідали, що там можна шукати друзів. І що можна відчути себе кимось іншим. І що можна мандрувати в далекі місця, де є болота і де погані люди, як ми чули, розмовляли як пірати. Думаю, містер Воттс особливо любив діалоги – він робив різні голоси. І коли він розмовляв як хтось, то й сам ніби перевтілювався. Нас вражало, що коли містер Воттс читав, він ніби пропадав, а ми забували, що перед нами стоїть наш учитель. Коли Магвіч, каторжник-утікач, погрожував Піпові, що вирве його серце і печінку, якщо той не принесе йому їжі та напилка для перепилювання залізних кайданів, ми не чули Воттса, ми чули Магвіча, ніби той стояв у нашому класі. Для певності треба було просто заплющити очі.

      Багато з почутого я не розуміла. Я лежала вночі на матраці й думала, що таке болото, або кайдани, або ревізія[3]? Я придумувала пояснення зі звучання цих слів. Болота. Чи схожі вони на сипучі піски? Про піски я знала, тому що якось на шахті один чоловік у них утрапив і не зміг вибратися, і ніхто його більше не бачив. Це сталося кілька років тому, шахта біля Пангуни тоді ще працювала і білі повзали нею, ніби мурахи по трупові.

      Містер Воттс показав нам іншу частину світу. Я зрозуміла, що можу туди навідуватися так часто, як сама захочу. До того ж, я могла обрати будь-яку частину історії. Я не думала про це, як про цілу історію. Ні. Я слухала такий собі звіт про людей та їхні пригоди. І в мене були улюблені шматочки. Наприклад, той, у якому Піп стоїть на кладовищі, оточений надгробками могил своїх батьків і п’яти братів. Ми знали, що таке смерть

Скачать книгу