Життя Марлен Дітріх. Том 2 - Мария Рива #PROCreators

Скачать книгу

вона німецькою у ліричній манері Гейне:

      – Джо теж тут. На фестивалі показують його фільми. Тут його дуже цінять – постійно вшановують, і його майже не впіймати… Серденько, на Венецію варто дивитися лише в сутінках або на світанку – у світлі Тінторетто. Коли золотаве світло розмальовує небо і з’являються силуети тисяч церков, ми п’ємо «Дом Периньон»! Потім гуляємо вигнутими мостиками та слухаємо співи гондольєрів: вони тут усі співають, немов Карузо!..

      Мені було цікаво: хто ж ця друга половинка цього «ми»… Принаймні, він був обізнаним у живописі.

      – Ох, серденько, якби ти це бачила! Наразі ми в крихітному рибальському селищі: човники гойдаються на блакитній воді, роздуваються білі вітрила, рибалки лагодять свої сітки в золотавому промінні вечірнього сонця, а вродливі жінки босоніж ідуть до колодязя і потім несуть глечики, обіперши їх об стегно. Ми їмо рибку, смажену на вугіллі, зі свіжим прованським чебрецем та вдихаємо аромат сосен, що ростуть біля самого моря. Вночі слухаємо гарні італійські пісні про кохання, а море тихо шелестить хвилями по прибережному піску…

      Я вмирала від цікавості познайомитися із другою половинкою того «ми».

      – Серденько, а який тут виноград! Куди не поглянеш – усюди з ґрунту випинається хоча б маленька лоза. Сьогодні ми йдемо випити білого бургундського до сільського трактирчика…

      В її голосі все виразніше відчувалося казкове щастя, ще й із обертонами «суто німецького» придиху! Мені спало на думку, що, може, її коханець – німець, обізнаний на винах, художник і справжній романтик, вартий її самої. Тобто, безсумнівно, дуже особлива людина.

      Я ТАК І НЕ ДІЗНАЛАСЯ, чому мама наказала мені кинути школу й повертатися до Парижа.

      Коли я приїхала до готелю «Ланкастер», її там не було. Зате всюди був бузок! Було схоже на те, ніби хтось скупив увесь білий бузок у Франції: за ним не було видно меблів, дихати було важко. Раптом з-поза численних ваз матеріалізувався тато, привітався зі мною та відрекомендував мене новій гувернантці, яка стояла й роздивлялася мене без найменшого ентузіазму. Я зробила кніксен, зняла рукавички, ми потисли руки, і мені наказали знову вдягти рукавички, бо треба було негайно йти: мене переселяли до іншого готелю. Відтепер мені належало жити разом із «мадемуазель» – одночасно моєю опікуншею та компаньйонкою.

      Отак мене почали відокремлювати від матері на той час, коли з нею оселявся новий коханець. Саме тоді, у мої «лише тринадцять», з маминої точки зору, я раптово набула можливості усвідомлювати те, що відбувається навколо.

      Готель «Віндзор» був геть просякнутий коричневим. Меблі, стіни, килими, навіть букетики висушених квітів – усе мало колір засохлого бруду. Наше «особисте крило» вигідно відрізнялося гарним краєвидом з вікна на річку, а зрештою було таким же похмурим, як і весь заклад. Єдині спогади, що у мене лишилися від проведеного там часу, стосуються погулянок у невеличкому парку біля готелю – крім цього затишного місця, готель «Віндзор» не мав чим похвалитися. На

Скачать книгу