Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь

Скачать книгу

в гості до Наомі, ми почувалися так, ніби повернулися додому, хоча без неї це повернення було неідеальним. Факт лишався фактом – удома у Наомі нам було затишніше, ніж у себе. Джекі та Макс завжди були раді нас бачити, завжди дозволяли тусити в них і, якщо потрібно, лишатися на ніч. Дім Ней був безпечним місцем, але навіть він не міг захистити її від цькування в школі, яке перетворювало її життя на тортури. До нас, до того, як вона знайшла прихисток у групі, вона тікала й тікала. Джекі та Макс намагалися їй допомогти, школа намагалася допомогти, але ті, хто цькують, так швидко не здаються. Ней розповідала мені, що часом і думати про школу не могла і їй потрібно було на певний час зникнути, аби просто підзарядити батарейку, але врешті-решт вона завжди поверталася. На моє питання, чому вона не перейшла в іншу школу, вона відповіла, що тоді це означало би, що вони перемогли.

      – Хоч яка я була налякана, але я не хотіла дозволити їм перемогти, – сказала вона. І посміхнулася мені. – Ну ж бо, глянь на мене зараз, школа біля моїх ніг.

      Мама Ней готує краще за наших мам, але якщо хочеш дожити до сімнадцяти, мамі Лео цього казати не варто. Вони завжди готували втрьох: Джекі, Аш і Наомі – так вони проводили час. Не знаю, як це точно пояснити, але там було стільки любові, в їхній маленькій кухні. Повно пари, запахів і любові. Джекі розповідала нам якісь історії з життя, знову й знову, щоразу трохи інакше, але ніколи не нудно. Макс був турком, і коли вони з Джекі познайомилися в автобусі до Сохо, де він працював у ательє чоловічої моди, він вдовував уже більше року, намагаючись упоратися з маленькою Аширою. Джекі була голосна та висока – вища за нього – струнка й білява, і ніколи не замовкала. Протягом усього робочого тижня вони разом сідали на автобус. Щодня Джекі говорила так багато, що її язик точно довів би її хоч до Лондона, хоч куди, а Макс слухав, усміхався та сміявся. Щодня дорогою на роботу Макс завозив Аширу до її тітки. У п’ятницю Макс запросив Джекі на побачення. Через три місяці вони одружилися.

      – Чекати не було сенсу, розумієте, – повторювала Джекі знов і знов. – Тому що коли ти знаєш, ти знаєш.

      Усі мої спроби пригадати, чи хоч раз мої батьки з такою ж любов’ю розповідали мені про те, як вони познайомилися, закінчилися нічим. У мене вдома все було правильним і респектабельним, традиційним, холодним і нікчемним. Любов удома в Ней не закінчувалася ніколи, як вода в крані. У мене вдома, щоб її побачити, треба було дуже добре придивитися, а щоб відчути її, треба бути шестирічним, ну, або можна просто уявити.

      До того, як усе це сталося, мені подобалося спостерігати за Ней та її мамою, поки Роуз і Лео сміялися з чогось за столом. Подобалося помічати, як вони обмінюються поглядами під час розмови, як передають одна одній тарілки або щось іще. То було, як дивитися на розуміння й турботу, перетворюючись на дитину з кіно, яка стоїть, притиснувшись носом до вітрини кондитерської, знемагаючи від очікування. Трохи ніяково, що у своєму віці я й досі часом відчуваю: все, що мені потрібно, – це мамині обійми. Та я нікому про це не кажу.

      У будь-якому разі, якійсь частині мене хотілося знову повернутися на ту повну любові кухню. Здавалося, що все буде

Скачать книгу