LITMIR.BIZ

Скачать книгу

грушка, яку він повинен вкладати до рота, якщо галера вступала в бій, щоб не скрикнути, коли його поранять, бо це могло б збити з ритму інших гребців. Коли галера тонула, веслярі гинули разом з нею. Годували нас гірше собак, а для підтримки сил давали шматки хліба, намоченого в вині. Коли ж хто знесилювався, його нещадно лупцювали, а часом і на смерть забивали й викидали в море. Я бачив, як люди вмирали за тими веслами, як втрачали людську подобу й перетворювалися на звірів, які мріяли лише, щоб напитися води й з’їсти жменю каші чи бобів. Я не хотів бути таким. Я відразу почав думати про втечу: ось минає моя молодість на цій задрипаній галері… а далі що? Я постановив собі вибитися з веслярів на поверхню.

      – Яким чином?

      – Я навчався в братській школі й володів латиною та грекою. Турки попри те, що воювали, вели торгівлю з воюючими країнами. Це ніколи не припинялося. Де ще можна заробити так добре, як не на війні? Отже, вони потребували драгомана з італійської та грецької, і тут я їм знадобився. Але я ще й умів креслити мапи та визначати місцезнаходження корабля за зірками, бо й того нас навчили. Одне слово, мене розкували, і я як міг, так втирався їм у довіру. Заковували мене лише на ніч. А далі ти вже знаєш, що було.

      – Я також довідався, що ви одружилися. Де тепер ваша жінка?

      – Де мені з жінками водитися? – відмахнувся він. – Потішився трохи та й утік. Це доволі дивно, але хоч я був прикутий до галери, галера мене прикувала до моря.

      Він, покректуючи, підвівся і подався відпочивати, а я ще сиділа й намагалася усвідомити для себе, що мені дав цей бій, це сп’яніння, яке я відчула, і чи прагну я й далі відчувати його, впиватися ним і знаходити в цьому розраду. Думки мої плуталися, я роздвоювался, мені водночас хотілося пити й хмільне вино бою, і… його вуста, такі зараз далекі й неприступні. Я думала, якщо коли-небудь повернуся до Львова, то однаково вже буде пізно, кожен наступний день, який мене відділяє від нашої останньої зустрічі, водночас, мабуть, зближує його з Рутою. Що довше я буду валандатися морями й океанами, все менше шансів у мене зустріти його вільного й такого ж закоханого.

      Хтось примостився біля мене. Я обернулася і побачила Марка Проклятого. Він поклав собі між ногами лантуха, вийняв з-за пазухи буханець, шмат запліснявілої ковбаси з іспанського ґалеону та став вечеряти, запиваючи ромом. Обоє ми мовчали. Врешті за кілька хвилин він озвався:

      – Бодай би ту ковбасу вони й на тім світі жерли. Тверда, як коліно старої відьми, та ще й пліснява.

      – Зате така ковбаса навіть влітку не псується, а пліснява природна й нешкідлива. – сказала я. – Є певність, що живіт не розболиться. Кажу вам, як лікар.

      – Ну-ну, ото думаю, щоб тільки зуби не поламать.

      – А ви її крайте тоненькими скибочками.

      – Ба й справді! – втішився він. – Як же се я не здогадався? – Він вийняв ножа, поклав ковбасу на дощину і, відрізаючи по плястеркові, їв та задоволено усміхався. – Може, й тебе пригостити?

      – Дякую, я вже повечеряв.

      – Ххе… – знову заусміхався він, хитаючи головою. – А лепсько ти ото шпадою! Як блискавкою, далебі! І де в тебе

Скачать книгу