ТОП просматриваемых книг сайта:
Розфарбований птах. Ежи Косинский
Читать онлайн.Название Розфарбований птах
Год выпуска 1965
isbn 978-617-12-6023-8,978-617-12-6024-5
Автор произведения Ежи Косинский
Жанр Зарубежная классика
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Тоді нутро хатини вже перетворилося на горнило. Вогонь вистрибував крізь вікна й щілини. Солом’яний дах зайнявся знизу й лиховісно димів. Я захоплювався Мартою. Невже все це залишало її байдужою? Може, чари й заклинання вберігали стару від вогню, коли все навколо оберталося попелом?
Вона досі не вийшла. Жар робився нестерпним. Мені довелося відійти до дальнього краю подвір’я. Вогонь уже перекинувся на курник і корівник. Чимало наляканих пожежею щурів шалено тікали з подвір’я. Із темної крайки поля на вогонь дивилися жовті котячі очі, в яких відбивалися язики полум’я.
Марта так і не з’явилася, однак я був переконаний, що вона може вибратися неушкодженою. Проте коли впала одна стіна, засипавши обвуглені нутрощі хати, я почав сумніватися, що колись побачу стареньку знову.
Мені здалося, наче разом із хмарами диму до неба полетів дивний видовжений силует. Що це було? Чи могла Мартина душа тікати на небеса? А може, це була сама Марта, що воскресла в полум’ї, скинула свою стару жорстку шкіру і полетіла геть від землі на вогняній мітлі, наче відьма в історії, яку оповідала мені мама?
Я продовжував витріщатися на виставу іскор і полум’я, аж раптом чоловічі голоси та собачий гавкіт висмикнули мене з фантазій. Наближалися фермери. Марта завжди застерігала мене щодо селян. Вона казала, якщо вони схоплять мене самого, то втоплять, як сліпе кошеня, або зарубають сокирою.
Щойно у відблисках світла з’явилася перша людська постать, я кинувся навтьоки. Вони мене не бачили. Я біг, наче божевільний, наштовхуючись на непомітні пні та колючі кущі. Урешті-решт я покотився до балки. Я чув віддалені голоси людей і гуркіт стін, що падали, а потім заснув.
Прокинувся я на світанку, мало не замерзнувши до смерті. Над краями балки павучими тенетами натягнулася завіса туману. Я виліз на вершечок пагорба. Цівки диму й поодинокі язики вогню підіймалися над купою випаленого дерева й попелу на місці, де раніше стояла Мартина хатина.
Навколо було тихо. Я вірив що зараз зустріну в балці своїх батьків. Я вірив, що навіть далеко від мене вони мусили дізнатися про те, що зі мною сталося. Хіба ж я не був їхньою дитиною? Хіба батьки потрібні не для того, щоб бути поруч зі своєю дитиною в часи небезпек?
Я погукав їх, раптом вони вже були близько. Але ніхто не відповів.
Я був стомлений, змерзлий і голодний. І гадки не мав, що робити й куди податися. Моїх батьків досі не було.
Я затремтів, і мене знудило. Я мусив знайти людей. Мусив піти до села.
Кульгаючи вкритими синцями ногами, я обережно прокладав собі шлях у пожовклій осінній траві до віддаленого села.
2
Моїх батьків ніде не було. Я побіг через поле до селянських хатинок. На роздоріжжі стояло погниле розп’яття, колись пофарбоване в синє. Нагорі висіла ікона, з якої пара майже непомітних, але, вочевидь,