LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Хто ти?! – питає він самими губами.

      – Господи, про що ти?! Я ніхто! Ніхто, чуєш?! Просто бачила сон! Такий страшний сон про смерть, що аж захотілося скласти заповіт. І я прийшла до тебе. А ти привів мене сюди. А тут – двері! Ті самі двері, що я бачила їх уві сні! За ними, там, усередині, є хтось мертвий. Не віриш? – замовкаю. Дивлюся на нотаріуса схвильовано. – Давай перевіримо, – пропоную чомусь пошепки. І роблю крок до дверей.

      – Ні! – Герман зривається, хапає мене за руку. – Не підходь! Стій, не руш!

      – Добре. Тоді давай викличемо поліцію.

      – Ні!

      Не питаю: чому?! Мені геть не цікавий логічний ланцюжок його думок, який фінішує цим неадекватним «ні». Я б краще спитала: а що робитимеш? Та Герман випереджає мої думки. Дивиться на мене зволожнілими від переляку очима.

      – Шкода… Що в тебе немає житла.

      Так он куди його думки завели! У мене намірився сховатися? Ні, він таки дивиться телевізор. Випадкова зустріч, фатальний флірт, і ось уже на території милосердної дурепи товчеться неадекватний чувак, якого переслідують хижі злодюги. То точно вони підкинули в Германову квартиру мертве тіло, аби надовго нейтралізувати норовливого нотаріуса звинуваченням у вбивстві.

      – Так! Шкода, що в мене немає житла, – відважно захищаю наймане кубельце на вулиці Ентузіастів. І без того сумнівна пригода стає геть ідіотською: стою на площадці, території загального користування, біля прочинених дверей на клятому двадцять п’ятому поверсі разом із приголомшеним нотаріусом, який ніяк не може второпати, що ж йому робити.

      – Зробимо так! – Герман раптом тихо суне до дверей, обережно їх причиняє.

      – Зробимо? – перепитую пошепки. – Я теж маю щось робити?

      – Благаю, благаю! – хапає мої руки. Цілує їх, цілує, цілує. Допетрав нарешті! А пізно, йолопе! Раніше треба було руки мої цілувати! Тоді, може, я б і розповіла про кубельце на вулиці Ентузіастів.

      – Благаю! – Герман відводить мене в кут площадки. Із цього ракурсу сусіди, навіть якби й захотіли підгледіти за нами та поприпадали до очок своїх дверей, нічого б не побачили.

      – Благаю! Допоможи!

      – Чим можу? – питаю насторожено.

      – Піднімися сходами на кілька поверхів. Зачекай хвилин із десять, а потім спустись ліфтом. Я дам тобі грошей на таксі.

      – А ти? – Мну в руці сотку, здивовано дивлюся на нотаріуса.

      – Спущуся зараз і від’їду. Мені треба перевірити одну версію. Подумати.

      – Є над чим. Так?

      – Так! Є над чим.

      – Добре, – погоджуюся.

      – Дякую, дякую. – Герман уже суне до ліфта, зупиняється, підганяє мене жестами: мовляв, не стій, піднімайся на кілька поверхів.

      На площадці двадцять сьомого поверху крізь брудне скло загального користування бачу: від висотки від’їжджає крихітна, як комашка, спортивна «Тойота». Він усе-таки дивний, цей Герман! Невже в нього відсутнє не тільки почуття гумору, а й звичайна цікавість? Я б замордувалася від невизначеності, якби не з’ясувала: в квартирі є мертва

Скачать книгу