LITMIR.BIZ

Скачать книгу

заклад у напрямку столиці, а залишалися тут на ніч: їли-пили-відпочивали. Уже й потужна лампочка над входом світила, і великий саморобний плакат зі стрілкою, яка вказувала на їдальню, закликав: «Нагодуємо, напоїмо і спати вкладемо. Цілодобово!» Та неуважні далекобійники, певно, сприймали заклад за звичайну сільську хату, що дивним чином відірвалася від села, яке розкинуло свої обійстя метрів за сто ще далі по трасі.

      – Хоч самій щоночі посеред шляху ставай і перекривай його! – обурювалася, бо на виручку вдень не скаржилася: клієнтів вистачало. А от уночі – наче хто зурочив! Нема народу! І хіба для того Антоніна на останні гроші накупила вовняних ковдр, рушників і квітчастих простирадл, аби все те добро лежало мертвим вантажем і не приносило копійки? Прорахувала бізнес-план до дрібниць, коли наважилася написати на плакаті: «Цілодобово!»

      Тої весняної ночі вперше від початку року в Антоніниному закладі на ніч зупинилися дві фури, і хазяйка так зраділа, що навіть налила хлопцям по чарці «від закладу». Нагодувала їх вечерею, залишила помічницю Аську водіям постелити в одній із двох вільних спалень, а сама вирішила перевірити, чи не вештаються навколо сумнівні типи, бо все в Антоніниному закладі було. Крім охорони.

      Начепила ліхтарик на лоба, озброїлася електрошокером, вийшла надвір і остовпіла: посеред двору стояла стара жінка. І як у двір увійшла?! Хвіртка ж замкнена.

      Ох, розгнівалася. На жінку посунула.

      – А це що в нас тут за гості швендяють?

      Старенька не озвалася. Товклася на одному місці, дивилася на Антоніну розгублено. Ґаздиня підійшла ближче. Обдивилася стару.

      – Кажіть уже щось! – прикрикнула сердито.

      – Миколка хворіє, – прошепотіла старенька. – Боюся, не одужає.

      – Так чого ж вас, бабо, по чужих дворах носить, коли ваш Миколка хворіє?! Миколка – це хто? Дід ваш? Де ви його покинули?

      – Тут він.

      – Де «тут»?

      Стара жінка пішла до паркану. Антоніна за нею. Бачить: біля паркану на шматку целофану лежить кудлатий пес – очі розплющені, дихає важко, мордяка в крові. А поряд шкіряна сумка валяється. Ґаздиня зиркнула на бабцю, як на божевільну:

      – Оце ваш Миколка?

      Стара жінка закивала.

      – Треба гарячої води, щоби умити дитину. І йод. Я б змастила Миколчині рани йодом.

      – Так, бабо! Досить! – відрізала Антоніна. – Не в себе вдома, аби наказами розкидатися! Стережіть свого Миколку! Зараз ми його підрихтуємо!

      Пес бачив, як міцна ґаздиня пішла до будови, звідки пахло смачним, та псові було не до їжі: у голові паморочилося, сил звестися на лапи не було, хоч і пробував, та стара жінка з його зграї торкалася псової спини долонею, примушувала знову лягти.

      – Будь слухняним, Миколко. Не вередуй.

      Ґаздиня скоро повернулася: з мискою теплої води, великою ганчіркою, напівпорожньою пляшкою вина і звичайним дерев’яним ящиком. Кинула ящик на землю, біля пса присіла. Загарчав загрозливо.

      – Ага! Ще вкуси мене! – пригрозила ґаздиня.

      Ухопила пса

Скачать книгу