LITMIR.BIZ

Скачать книгу

людина. Жива? Не знаю! Бо бачу лише заплямовані червоним стіни коридору за її спиною. Кров? Випростовую руку, показую на стіни, палець тремтить.

      – Кров? – питаю самими вустами.

      Людина знизує плечима, і це змушує забути про заляпані червоним стіни, роздивлятися її приголомшено. Мізки констатують: дівчина. Худа. Приблизно тридцять років, приблизно сорок кг кісток у джинсах і білій майці. Стрижені чорні коси відтіняють блідо-біле обличчя, роблять його аж блакитним, та не сіро-хворим. Радше свіжо-готичним. Теплі сірі очі – дисонанс. Сюди б чорні. Чи, навпаки, прозоро-блакитні. Вуста теж бліді, але не тонкі, не зміїні – виразні, рухливі. Як і очі.

      – Не знаєш? – Я про кров.

      – Знаю, – відповідає просто, і мені стає страшно. А дівчина вже йде коридором углиб, лишаючи двері розчахнутими, і я суну слідом, здивована, насторожена, заінтригована та вмотивована. Та раптом зупиняюся, озираюся, дивлюся на важкі дубові двері.

      – Треба б зачинити, – кажу, бо, здається, ця дівчина довірлива і легковажна вкрай! А зараз, у ці часи, хіба можна бути такою легковажною і довірливою? Відчиняти чужим людям, впускати їх, як давніх приятелів, не знаючи навіть їхніх імен!

      – Зачини. – Дівчина опускається на підлогу посеред коридору, як панянка присіла б на траву під час пікніка. Дістає з кишені цигарку, дивиться на мене, раптом усміхається.

      – Привіт, – каже. – Я Діна.

      – Германова наречена?.. – Зачиняю двері, притуляюся до них спиною, а подив не йде. Мені б роздивитися! І ті заплямовані стіни, і підлогу (чи лишився контур білим?), і взуття, бо я заради Германових черевиків припхалася, щоби Брукс змогла їх обнюхати та взяти слід. А я дивлюся на довірливу Діну, і подив все не йде. Бо неможливо навіть уявити поряд цих двох – ситу лукаву хвалькувату підлоту Германа і цю дивакувату дівчину, що для неї, здається, правил не існує. Узагалі нема.

      – Брат загинув, – відповідає Діна, пропонуючи мені самій вибудувати логічний ланцюжок, який приведе до Германа.

      – А Герман?.. – не втямлю.

      – Дружив із Данею. Потім переїхав до мене сюди. Підтримати, – каже дівчина. Додає виважено: – Пожаліла його.

      – Пожаліла?

      Діна киває: так, так.

      Не розумію. Навіть не намагаюся, бо спроба спричинить довготривалий філософський диспут, а мені не до філософствувань. Серце жере гірка образа, тому що я б не пожаліла нотаріуса: як з’ясувалося, те падло привело мене, дівчину, з якою хотіло переспати, навіть не до власної хати! До чужої! Краще б уже в «Тойоті»!

      – Це ж не Германова квартира? – уточнюю обережно.

      – Моя. Тут жили я, мій мужчина і наше кохання. Тепер тільки я. Але я думаю про нього.

      І не втямити: про кого вона думає? Про мужчину? Про кохання? Мій подив обростає роздратуванням швидко і невтримно: ця Діна отак усім і кожному розказує про себе, своїх чоловіків, кохання? Гальмую.

      – Стіни в крові, – мовлю обережно.

      – Так побачила.

      – Тобто? – лякаюся. – Зайшла, побачила на підлозі контур білим, стіни в крові… – Метушливим

Скачать книгу