Собор - Олесь Гончар Перлини української класики

Скачать книгу

їм, певне, надавала ота синя туманиста мла, що з неї вони, мов із попелу, народились.

      Зібралися були вже додому, коли до них підчалила одна із запізнілих дніпровських моторок. Двоє вийшли на берег, неквапно стали оглядати біля будки Ягорове рибальське начиння.

      – А де ж рибка, Ягоре Захаровичу? – запитав один із прибулих.

      – У Дніпрі, – буркнув Катратий. – Рибу щодня їсти може надоїсти.

      Прибульці, сприйнявши спокійно цей жарт, присіли біля старого, загомоніли.

      Єлька сиділа осторонь і чула їхню розмову про якісь нові правила риболовлі, про те, як учора браконьєрів з капроновими сітками застукано вночі біля щогли… Заодно і Ягорові було підкинуто жарт, що є, мовляв, і на нього анонімка від дніпровської рибки…

      Запалили вогнище із ошмаття газет, що, палахнувши, скоро й погасло. При сплеску полум’я Єлька встигла загледіти, що один із прибульців був моложавий кирпань, вирлоокий, вдачі, видно, веселої – усмішка грала на круглих щоках; поруч нього скромно смоктав сигарету сам, певне, власник моторки – неголений, худорбастий, в майці, зашмарованій мазутою… Стишеними голосами стали дядька Ягора про Єльку розпитувати, чия вона, звідки. І коли почули у відповідь, що приїхала дівчина з наміром поступати, то кирпань, одразу ожвавівши, підгукнув Єльку і, хвацько якось випроставшись у своїм розстебнутім піджаці з парусини, приязно запитав, куди ж саме вона має намір. Єлька була в сум’ятті, їхня цікавість застала її зненацька. Нічого певного не могла відповісти, проте вони самі стали жваво радити, куди краще, де буде менший наплив, виявилось, що є в них знайомі і в театральнім училищі, і в медичному… Ще можна б на курси модельєрок… Єлька потім залишила їх, а вони з дядьком Ягором вели розмову далі, перекидалися жартами, йшлося здебільшого про юшку з свіжого улову.

      – Не ловиться? Та ми й своєї привезем, аби тільки зварили, – казав той молодший, кирпоніс веселоокий. – Бо ніхто ж так не вміє варити, як ви. Якщо не тут, то ми й додому до вас нагрянем, ми не горді…

      Були, видно, і раніше знайомі з Катратим, знали біографію, бо в розмові котрийсь кинув ніби ненароком, ніби жартома:

      – Ну, з вашим минулим, Ягоре Захаровичу…

      І хоч кінець фрази Єлька не розчула, їй чомусь не сподобалось, що вони не до речі нагадують дядькові про минуле, наче не розуміють, що так невнарок можна ранити людину. А яке ваше діло торкатись того, що людина давно, може, перепалила в собі, сама, без вас, реабілітувала своє життя отими шлаковими горами…

      Ще потім про занепад нравів говорили, осуджували міських дівчат, в яких тільки й думки, мовляв, що про танці та про ресторани.

      – Труднощів не знають, – долинало з сутіні до Єльки, – на життя, як на розвагу, дивляться… Дев’ятикласниці, а вже аборти роблять!

      Говорилось про інших, городських, однак Єльку неприємно кольнуло, відчула, що зашарілася в темряві.

      А все ж до Єльчиної долі, видно, зостались вони не байдужі, бо, прощаючись, молодший кинув Катратому:

      – І їй допоможемо, коли що. Треба сміливіше

Скачать книгу