LITMIR.BIZ

Скачать книгу

– питав тихо, навіть миролюбно. – Так ми це зараз виправимо.

      – Я не… – разом із повітрям забракло слів.

      – Що ти? Чого «не»?

      – Не буду.

      – Не будеш?

      – Більше не буду… Так…

      – Як це – так?

      – Під машину… – й одразу, без переходу, боячись не встигнути, видихнув: – Убивають.

      – Кого?

      – Усіх, – вичавив, тут же виправився. – Там… убивають… Людей… Я втік.

      – Звідки ти втік?

      Євген махнув у напрямку лісу.

      – Піщане. Це називається Піщане.

      – Є таке, – тепер плямистий міняв гнів на милість, у голосі лють змінилася докором: – Для чого ти поперся туди? Нормальні люди там давно не ходять.

      – Я… не хотів…

      – Не хотів, але пішов. От же ж люди, – плямистий зітхнув. – Залазь, поїхали.

      – Куди?

      – Звідси.

      – А Яна?

      – Де твоя Яна? – водій покрутив головою. – Десь тут, у кущах сидить?

      – Ні. Там…

      – Тоді до чого вона тут? Сідай, кажу.

      Плямистий неквапом розвернувся й посунув назад до джипа. Євгенові здалося – рятівник утратив до нього інтерес. Тож, укотре за останній час обтрусившись, підтюпцем подріботів за ним. Оббіг машину з лівого боку, без запрошення смикнув дверцята, забрався в салон. Тут пахнуло безпекою й затишком, Євген відчув себе мов удома чи принаймні за міцним фортечним муром. Водій вмостився на своєму місці, запустив двигун. Тримався на диво незворушно, ніби щоночі доводиться підбирати втікачів на трасі.

      – Куди їдемо? – поцікавився Євген.

      – А тобі куди треба?

      – Тобто?

      – В лікарню чи в поліцію?

      – Чому в лікарню?

      – Значить, у поліцію.

      Джип рушив прямо. Та минувши поворот, просто посеред шосе зробив коло й посунув, звідки приїхав. Євген озирнувся, потім глянув на рятівника.

      – Ми де зараз?

      – На трасі, – відрубав той.

      – Я не… Тобто… Куди їдемо?

      – Ти ж поліцію хотів. Шацьк там, – чоловік кивнув уперед.

      – По ходу, я не туди йшов…

      – Під ранок, може, до кордону б добрів.

      – Кордону?

      – Ой, хлопче, – плямистий похитав головою. – Вештаєшся лісом, а не знаєш, що тут до кордону з білорусами шапкою докинути.

      – Та якось не думав.

      – Дарма. Думати хоч іноді треба.

      – Чуєте, – запитав Євген обережно, – а це, бува, не ота дорога?

      – Яка – ота?

      – Ну… Та сама. Проклята.

      – Не знаю, про що ти.

      – Ви ж наче місцевий.

      – Тутешній. Не саме звідси, але в цих краях у мене дача. Або резиденція, зви, як хочеш.

      – І нічого не чули про прокляту дорогу? На якій люди помирають?

      – Коли вискакують під колеса, як оце ти, довго не живуть. Казки тут ні до чого. Просто з головою дружити треба. Зважати на дорозі, почув?

      Євген кивнув і вирішив прикусити поки язика.

      Спершу – врятуватися самому. Вдалося ніби. Далі –

Скачать книгу