ТОП просматриваемых книг сайта:
Стара холера. Володимир Лис
Читать онлайн.Название Стара холера
Год выпуска 2018
isbn 978-617-12-4949-3, 978-617-12-5657-6, 978-617-12-5658-3
Автор произведения Володимир Лис
Жанр Современная зарубежная литература
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
– Гарно продаєш свій крам, Романе, – одказала на його мову
Єва. – Тико товар твій давно запліснявів і протух…
Розділ 5
Її те питали не раз у вічі, а ще більше разів Єва читала запитання в людських очах: чого ж вона, вдатна та пригожа, так і не вийшла заміж. Знала, що та загадка множилася чутками, до неї долітали якісь відголоски: і про хлопця, котрого колись зустріла в місті, по тому їздила до нього, він був буцімто присланий на роботу зі Сходу, й батьки його не дали одружитися із «западенкою»; і навіть про її «не таку» любов до двоюрідної сестри Гафії, котра од неїної любові мусила втікати до міста; і про те, що картала себе за одказ Грицьові Лучикові, який неї вельми кохав, а потім на тій дурній Мартосі женився; і навіть про якусь обітницю, що мовби дала зайшлій черниці, котра й поставила на неї «знак безшлюбності», якого розірвати не змогла. І ще багато про що шепталися та і їй натякали… Хай. Єва тільки сумовито посміхалася. Правда була простішою й від того болючішою, набагато болючішою, і несла її, і відала про неї тільки вона одна.
Правда сиділа занозою, великою скіпкою в її серці, і знала Єва: коли ту скіпку-занозу витягти, розказати комусь про її біду, то серце не витримає, вибухне, з рани проллється велика кров і витече її життя великою червоною рікою.
А вона таки хотіла жити.
Життя ось воно, поруч. І в тих півниках та ружах – великих золотих кулях, – якими обсаджували хату, і оселя влітку сама, здавалося, цвіла. І в рушниках, які вишивала квітами й усілякими візерунками, малюнками, що сама вигадувала. Життя було в татові й мамі, яких доглядала до самої їхньої смерті. І внуках, хай двоюрідних, од братів Миколки і Дмитра, котрих любила няньчити. Часом вона навідувалася до Миколчиної доньки Софії, чи їхала в більше місто до Митрикової Маринки, а то й вони самі привозили в село нащадків, а для неї – радість. Не було таки неїне життя гіркою самотиною, як дехто думав, не було, то правда.
А до головної її правди й гіркоти, рани, яка ніколи не зарубцюється і болітиме, іншим – зась.
Їх вродилося в сім’ї також четверо, як тих сільських халамидників, до яких належав Роман, що ото надумав неї на старості за Адаська Тихіського оддати. Нє, халамидників троє, а той Адам Лесишин (бо ж Лесь прізвище) у їхній компанії хуліганській – приший кобилі хвіст.
Їх було четверо по-інакшому. Двоє братів і дві сестри. Спершу Павлина з’явилася на світ, потім Микола, далі вона, Єва, а тоді вже найменшенький пуцьвірінок, що вродився через дев’ять літ після неї, – Митрик.
Миколи вже нема, прожив, слава Богу, вісімдесят і п’ять літ, і Павлини нема, остались вона й Митрик, ще сивіший за неї, дарма що молодший.
Микола женився, вважай, у двадцять п’ять, за два тижні до дня народження. Знайшов собі суджену в сусіднім селі, зі сміхом потім розповідав, як познайомилися. Ждав автобуса на зупинці, щоб їхати до райцентру, а тут під’їхав автобус з другого боку. З нього й вийшла, разом з іншими пасажирами, дівчина з сумкою в руках, і рушила до дороги в сусіднє село (тоді ще автобуси в Кутівці не ходили), і щось побачив у її фігурці, а особливо в обличчі, коли на мить озирнулася до людей на зупинці.