LITMIR.BIZ

Скачать книгу

а щось то Тихіського зновика нима…

      – Точно, – Омелян Лущений. – Що ж він-то, стара холера, компанії цурається?

      – Мо’ грошей на тріньку жалько стало. – Тєжкий, як завше, в’їдливо рештки жовтих зубів вишкірив. – Так би позичили…

      – Яка там вже трінька, – зновика Омелян. – А просто посидіти міг би й прийти… ци може…

      Роман тоді зразу:

      – Що «чи може»? Що там уже в голову полізло?

      – Та я нічо, – Омелян. – Тико ж не приходить… Другий раз… А мо’ , й третій…

      – Хоч сказати, що скапарався Тихіський? – Роман мало не визвірився. – Чого б то йому, без нашого дозволу… кінці оддавати… та чути було б, що вмер…

      Омелян:

      – Жарти жартами, а хто Адаська останній раз коли бачив?

      – Та давно… Я вроді ще на Спаса…

      – Точно, тогді ж збиралися…

      – А він же, холєрник, сам живе… Та й родаки його не вельми жалують…

      І тут вони всі разом, гуртом своїм старечим, відчули, як подув вельми зимний вітер. Завіявся і накрив усіх трьох своїм холодним чорним крилом. Не того, що осінь, до Покрови близько, а того, що був той холод особливим.

      Вони знали, що не так і багато кожному з них лишилося ще прожити. Ну, рік-два, ну, п’яток літ, а коли повезе – то й десяток. Як то в селі водиться, були готові, що рано чи пізно доведеться попрощатися з цим світом і перейти до іншого, як мовили богомільні їхні жінки – ліпшого. Але то мало бути колись. Кепкували часом з тої часниці, і тої росомахи, що має прийти і затулити білий світ своєю чорною тінню.

      І от вона, вочевидь, прийшла.

      До одного з них.

      І тягне протяг, змушує нагинати плечі, бо одтулила заслінку од чогось такого, що зимніше за найлютіший мороз.

      Боялися собі признатися, що вперше вони розгублені – не один, а всі разом.

      – Ходімо, хлопаки, до того гицля, – перервав зимну мовчанку Роман. – Знайшов коли вмирати… Ще ж тико листя жовтіти почало.

      – Ну, знаця, не схотів у мерзлу землю лягати. – Платон криво всміхнувся. – Та й нам удобніше зараз буде…

      Не доказав «його проводити», кволо змахнув рукою. Жарт завис, готовий тарахнути, як мерзла грудка об землю.

      Платон:

      – Та, може, він вже й засмердівся там у своїй пустці…

      – Ну, того ще не хватало… А щось таки сталося… Ходімо… І троє пішли до четвертого, що так відрізнявся од інших. Якого, може, й не було вже.

      Яким же було їхнє обурення, коли вступили, потупцявши трохи перед порогом, до ще старезнішої, ніж він сам, хатини Тихіського. Хоч у хаті було задушливо од застояного повітря, мертвим духом і не пахло. Не смерділо. А клятий Тихіський, котрого вони вже подумки поховали, сидів за столом і лущив горох2. Спокійнісінько підвів очі, зиркнув трохи здивовано, мовляв, чого приваландалися? Чи питав: ага, то ви-те? Горошини у мисці, здавалося, засміялися.

      Ну всі троє й видали, яка він зараза. Тако налякати, а потому розчарувати!

      Горох він лущить!

      – Хто

Скачать книгу