ТОП просматриваемых книг сайта:
Квіти на снігу. Надія Гуменюк
Читать онлайн.Название Квіти на снігу
Год выпуска 2018
isbn 978-617-12-5520-3
Автор произведения Надія Гуменюк
Жанр Современная зарубежная литература
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Називав себе «білим» шаманом і нащадком Бомбогора. Чула про такого? Був колись, здається, у сімнадцятому столітті, вождь Бомбогор, він очолював евенкійські племена, які боролися за свої права й незалежність. Розповідав про білого Ворона, який розфарбував увесь світ, а сам став чорним; про Світову ріку, що тече з верхнього світу в нижній; про звіра, який вмирає й воскресає. А ще – про стійбище на озері Єромо, де він народився. І як у тайзі зустрівся віч-на-віч із ведмедем, але той його не зачепив, бо ж ведмідь – то заступник шамана. І як на Чукотці спіймав тюленя. Найбільше ж говорив про сопки – що не може без них, сняться вони йому, заради них на Колиму вертається. Восени, коли палають сопки золотим вогнем, сідає він на свого оленя й у супроводі двох білих псів приїжджає до них.
Іноді цілий день міг отак сидіти й дивитися, дивитися, дивитися… Казав, камлає. Камлання – це встановлення зв’язку шамана з надприродною силою, магія спілкування з природою. У такі дні від нього, бувало, і слова не почуєш. Звали його Аліт. А скільки йому років було, навіть він сам не знав. Мені чомусь здавалося, що Аліт від сотворіння світу кочує тайгою й тундрою, видимими й невидимими світами, Світовою рікою… Вічний кочівник. Вічний евенк, який любив усе на світі. Усе, крім рудні. Казав, зло на його землі почалося, як ті копальні з’явилися, як приїхали чужі люди й стали золото шукати. Бо не те люди шукають. І не там.
Ти дивися, дивися! Бачиш, яка гарна Колима! Бачиш яка!.. А будь вона…
Я знав, що мене доправляють на рудню «Сєвєровостокзолота» МПЦ СРСР. На цій колимській копальні мені присудили прожити ще десять років. У те, що я їх справді проживу, не вірив ніхто, насамперед ті, хто вибрав мені це місце спецпоселення після табірної зони.
Я уявлення не мав, яка вона, Колима. Коли гвинтокрил перед приземленням закружляв, а тоді почав спускатися, там, унизу, на землі, щось наче спалахнуло під осіннім сонцем. Я подумав, що то золота руда. Але якби золото лежало отак-от на поверхні, то навіщо б тоді рили ті кляті копальні, у які ще з часів царату почали заганяти приречених? А може, то внизу рудіє пожежа, у яку мене зараз викинуть із холодного черева цього пошарпаного гвинтокрила?
Виявилося, то мідно золотіли модрини. А в мене перед очима жовто пливли кола, як відблиски модринового марева. Гидко піднуджувало. Мабуть, через голод. Я з’їв свою останню суху пайку – кусень черствого хліба впереміш із тирсою й хвіст гнилої прив’яленої рибини – ще за два дні до Магадана, куди мене доправили етапом. І ось іще кілька годин цього калатання в повітрі, цього зависання між хмарами й лісотундрою. Нарешті земля. Нарешті. Ступив на неї правою ногою, зціпивши зуби, підтягнув ліву, закинув на спину наплічника з книжками та зміною білизни.
– Туди! – показав короткопалою долонею конвоїр, що ледь діставав