ТОП просматриваемых книг сайта:
Повість про Ґендзі. Книга 1. Мурасакі Сікібу
Читать онлайн.Название Повість про Ґендзі. Книга 1
Год выпуска 0
isbn 978-966-03-8063-9
Автор произведения Мурасакі Сікібу
Жанр Древневосточная литература
Серия Бібліотека світової літератури
Издательство Фолио
Сторож поспішно приніс сніданок, але не було кому обслужити Ґендзі. Під час такого незвичного нічлігу поза домом Ґендзі не залишалося нічого іншого, як безперестанку присягатися у вірності – «навіть якщо текти навіки перестане річка Окінаґа».[92] Сонце вже підбилося високо, коли Ґендзі встав і власноруч підняв ґратчасте вікно. Перед ним відкрився до самої глибини занедбаний, безлюдний сад з купкою непривабливих старих дерев. До самого будинку підступали буйні трави – геть-чисто як «поля осінні»,[93] а ставок заріс водоростями. Що й казати, сумна місцина. Щоправда, в окремій від головного будинку оселі начебто хтось жив, але вона була далеко звідси.
«Яка моторошна картина! Але не бійтеся, ні демони, ні злі духи мене не чіпатимуть», – сказав Ґендзі. Жінка почувалася ображеною через те, що він і досі приховував своє обличчя. «Справді, не годиться ставити тепер між нами перепону», – подумав він і, знімаючи маску, сказав:
«Розкриту квітку,
Зволожену вечірньою росою,
Судилося тобі побачити,
Коли проходив
Повз твою оселю я…»
«Ну, то як блищить роса?» – запитав він, а вона, глянувши скоса, ледь чутно відповіла:
«У краплях роси,
На «вечірньому лиці»
Блиск я побачила,
Та в сутінках,
Мабуть, схибив мій зір…»
«Чудово!» – оцінив Ґендзі. Тим часом вона подумала, що справді немає на світі такої відвертої і щирої людини, як він. А ще більше вражала його краса на тлі похмурої місцини.
«Я стільки натерпівся від вашої невтомної скритності, що вирішив не відкриватися вам. Назвіть хоч тепер своє ім’я! Ваша мовчанка мене лякає», – сказав Ґендзі, й жінка відповіла: «На жаль, я «дитина рибалки»[94]…» Така ухильна відповідь вельми йому сподобалася.
«Що ж, мабуть, я в усьому винен», – сказав він. Ось так за їхньою розмовою, сповненою докорів і пристрасті, минув день до вечора.
Розшукавши їх, прийшов із солодощами та фруктами Кореміцу. Однак, соромлячись докорів Укон, у покої ступати не відважився. Вражений тим, що Ґендзі зайшов так далеко у своєму захопленні, він зробив висновок, що вона того варта, й навіть пошкодував власної великодушності – мовляв, поступився нею, адже міг був сам зблизитися з цією жінкою.
Милуючись неймовірно тихим вечірнім небом, Ґендзі здогадався, що жінку лякає темрява внутрішніх покоїв, а тому підняв завіси і приліг поруч з нею біля виходу на галерею. Вони поглядали на обличчя одне одного, освітлені призахідним сонцем, і вона, попри зловісні передчуття, забула про свої прикрощі, стала трохи спокійнішою, а тому привабливішою. Цілий день вона горнулася до Ґендзі й, іноді по-дитячому здригаючись від страху, викликала співчуття. Він поспішив опустити ґратчасті вікна й велів запалити світильники. «Прикро, що навіть тепер, коли ми порозумілися, свою душу ви все одно мені не відкрили», – скаржився він.
«Напевне, у палаці, помітили, що мене немає. Цікаво, де мене шукатимуть? – думав він. А ще його
92
Цитата з вірша: «Навіть якщо навіки перестане текти / Вода у річці Окінаґа, / В якій норці пірнають, / Та для розмови, люба, із тобою / Не вичерпаю слів ніколи» («Ман’йосю», 4458).
93
Слова з вірша: «В селі занедбанім / І люди постаріли – / Як їх оселі. / А за тином сад / Нагадує мені поля осінні» («Збірка старих і нових японських пісень», 248).
94
Слова з вірша: «На березі морському, / Де білі хвилі / Повсякчас набігають, / Я, дитина рибалки, живу, / Та своєї оселі не маю» («Ваканроейсю», 722).