LITMIR.BIZ

Скачать книгу

я поспішив до неї. Як і колись, вона зустріла мене з відкритим серцем, та коли сумно поглядала на запущений будинок і сад, обсипаний росою, то, змагаючись із комашиним дзижчанням нишком, як це буває у старовинній повісті, заплакала.

      «Коли всі квіти розцвіли,

      Уже не знати,

      Котра з них краща,

      Та, як на мене, жодна з них

      «Вічному літу» нерівня».[49]

      Так, відсуваючи убік квіточку гвоздики, я хотів завоювати серце матері, нагадавши, що «навіть пил не впаде на гвоздику…».[50]

      «Змок від роси

      Рукав, що ложа торкнувся…

      О, «вічне літо»!

      Разом з вітром холодним

      Осінь прийшла…» —

      вимовила вона ніби мимохіть, не показуючи, що глибоко ображена. Сльози котилися по її щоках, а вона сором’язливо намагалася будь-що їх приховати, щоб анітрохи не засмучувати мене тим, що збагнула, як безсердечно я ставився до неї. Тому, трохи заспокоївшись, я знову перестав її відвідувати, і саме тоді вона кудись безслідно зникла. Якщо вона ще жива, то, напевне, поневіряється в цьому непевному світі. Якби ця жінка тоді, коли я любив її, сміливіше відстоювала мою прихильність, то не залишила б свого дому. Я не покинув би її саму надовго й забезпечив би їй пристойне становище на тривалий час. А «маленька гвоздика» мені люба й досі. Я довго думав, як її знайти, але так і не довідався, де вона. Мабуть, і ця особа належить до тих ненадійних жінок, про яких ми щойно розводилися. Нітрохи не здогадуючись, як вона покірно терпить мою безсердечність, я не переставав її дарма кохати. Тепер, коли її образ поволі стирається з пам’яті, я іноді думаю: «А що, як вона й досі не може мене забути й вечорами тужить, відчуваючи, що в усьому винна сама?» Ні, такі жінки, як вона, не придатні для спільного життя, покладатися на них неможливо. От і виходить, що про ревнивицю забути важко, але зустрічатися з нею неприємно, ба навіть відразливо. Та, друга, з багатьма талантами, що начебто вправна у грі на кото, занадто легковажна. Остання, надмірно скритна, мимоволі викликає підозру. Отож, як почнеш вибирати, то навряд чи зможеш на комусь остаточно зупинитися. Бо такий наш світ. Жінок важко порівнювати. Де знайти жінку, що поєднувала б у собі все найкраще цих трьох осіб і не мала б їхніх вад? Якщо ж ви спробуєте закохатися в богиню Кіцідзьо,[51] то розчаруєтесь, бо в ній, просякнутій святенництвом, немає нічого людського», – сказав То-но цюдзьо, й усі засміялися.

      «Гадаю, і Тосікібу-но дзьо може поділитися з нами чимось цікавим. Ну, розкажи-но що-небудь!» – спонукав То-но цюдзьо.

      «Чим же я, найнижчий з низьких, з вами поділюся?» – спитав Тосікібу-но дзьо, але То-но цюдзьо підганяв, і той, задумавшись: «Що ж розповісти?» – почав: «Коли я був ще студентом, мені трапилася одна зразково-розумна жінка. Як і та, про яку розповідав Сама-но камі, вона могла порадити і в службових, і в найскладніших особистих життєвих справах. Була настільки обізнана, що могла присоромити будь-якого вченого мужа й не дати нікому всупереч слова сказати. Це сталося тоді,

Скачать книгу