LITMIR.BIZ

Скачать книгу

це закінчиться, Павлику? Коли? – Ганна вирішила остаточно здолати тишу, тому заговорила, щоб почути бодай не чужу, а свою мову, адже саме вимовлені слова і є вогниками життя.

      – Швидко, люба. Швидко.

      – Ти так говорив ще рік тому.

      – Я знаю. Знаю…

      Тут із відчинених дверей почувся стогін матінки Ганни Дмитрівни, яка ось уже півроку лежала, поринувши у невідомі глибини старечої хвороби, що не тільки підкосила її, а й створила провали у пам’яті, подібні до чорної безодні. Бідна старенька опинялась у темряві свого минулого, яке вона насилу роздивлялася, сприймаючи колишні події ніби на дотик, і не впізнавала їх. Так само, як не впізнавала іноді дочку Ганну, єдину свою дитину, що вижила після трьох невдалих вагітностей. У кімнаті, заставленій старими речами і завішеній блідими чорно-білими фотокартками, старенька лежала й дивилася на потрісканий портрет підтягнутого і ще молодого лейб-гвардії штабс-капітана. Іноді вона впізнавала у ньому свого чоловіка, із яким прожила багато років і який помер у 1913 році, за дев’ять місяців до війни і всіх лих; він спочив від старості, у ванні спокійного духу, задоволений плином свого життя. Але частіше старенька дивилася на портрет байдужим і страшним поглядом.

      Ось і зараз вона знову поринула в безодні несвідомого, не пам’ятаючи, ані хто вона, ні де перебуває, ні хто за нею доглядає. Втім, це безпам’ятство не тамувало біль, який, подібно до електрики, проникав у сухожилля жінки і завдавав старенькій гірких страждань. Жоден лікар не зміг визначити причину її хвороби, не збагнув, що призводить до болю, тому все списували на втому людського організму, який, мовляв, до сімдесяти п’яти років виснажує свої внутрішні джерела і зсихається, як зморщується яблуко після посушливого сезону.

      Ганна Дмитрівна почула стогін, підвела голову до Павла, торкнулась його неголеної щоки.

      – Піду подивлюсь, як там матінка.

      – Добре. Я буду чекати тебе тут, – спробував пожартувати Павло Гаврилович.

      Легка усмішка торкнулась її вуст:

      – Авжеж, спробуй не залишати свій пост, – спокій освітив її красиві блакитні очі.

      Павло Гаврилович відкинувся на подушку. Він дивився на стелю, по якій повільно повзли темно-помаранчеві тіні, які відкидав абажур лампи. Думки зіжмакались, перетворилися на зім’ятий аркуш, де годі було прочитати жодного рядка. Хвиля почуттів нахлинула на офіцера, але так і не змогла розбурхати його холодний розум. Останні місяці мов заморозили його, змусили дивитися на події крижаним поглядом, іноді перетворюючи все в нерухому скульптуру. За що боротися? За які ідеї? Як йому діяти? Він поки що не знав відповідей на ці питання, умовляючи себе, що насамперед необхідно захистити сім’ю. Павло Гаврилович Вітко лежав, накритий ковдрою. Біль у передпліччі стихав, і він сповзав у сон, у світ непояснених зображень, які є для свідомості короткою п’єсою без оголошення автора, вступу та фіналу. Але за мить до того, як заснути, він почув два глухі гарматні постріли, вочевидь від заводу «Арсенал», де дислокувалося кілька сотень робітників та червоноармійців, які надумали вбивати

Скачать книгу