Жарінь. Зупинись, подорожній! - Роман Іваничук Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо)

Скачать книгу

цей час з другої кімнати несподівано увійшла Марія. Схудла, змучена, ніс ще більше видовжився, а обличчя спокійне, як у статуї.

      – Марія!

      – Добридень, Мироне, – привіталася і холодно подала йому руку. – Я чула вашу розмову. Моє сховище недалеко. В кімнаті є ніша. Це не надійне сховище. Але іншого немає. Тобі легко загубитися серед людей, а я зі своїм семітським обличчям не сховаюся ніде. Тому не осуджуй і не дорікай. Різко змінилися обставини, мусять мінятися і форми…

      – Форми чого? – перебив Мирон, роздратований панахидним тоном її мови. – Форми боротьби чи ховання від неї? Ховання як самоціль, заради тільки свого власного життя? Я прийшов по тебе, Маріє. Невже ти думаєш, що все пропало, і ми поставлені на коліна? Чи так, як і твоя мати, ти віриш у проклін Христа?

      – Я невіруюча, ти знаєш… Але з тобою піти не можу, не маю права… Я могла виїхати на схід, але ж мати… Не залишу й тепер… І не тільки її. Свій народ не залишу. Ти закинеш мені єврейський націоналізм. Як хочеш…

      – Тим більше, тим більше! – Мирон схопив Марію за руки. – Що залишається для вас зараз, крім боротьби? Тож чи не краще загинути в бою, ніж над ямою, викопаною власними руками? Хто посіяв серед вас облудну надію на автономію в ґетто?

      – В ґетто ми будемо всі разом…

      – Вас зженуть туди, щоб легше винищити. А щоб цього не трапилося, треба євреям-комуністам іти в підпілля, з нами! Маріє, – Мирон заговорив спокійніше, – ти сьогодні підеш зі мною. Ми розпочинаємо велику боротьбу. Ти будеш першою, хто зробить лазівку в ґетто, хто зв’яже майбутнє ґеттівське підпілля з зовнішнім світом. Таким зв’язковим може бути тільки єврей, чуєш?

      Марія ледь помітно похитувала пониклою головою.

      – Схаменися, ти ж Марія Шварц, Чорна Манька, бойовий наш товариш! Що сталося з тобою?

      – Моя нація гине. І я буду разом з нею…

      – Тож знай, – Сарабай відступив до порога, – за ваші страждання і смерть колись вам співчуватимуть. Та похвали не буде ніколи. Прощавай.

      Мирон вийшов з кімнати. Марія вибігла за ним. Спинила, обняла, і голова її забилась у нього на грудях.

      – Простіть мені всі… О, ради Бога простіть!

      Скрадаючись задвірками, Мирон наблизився до Казьового будинку. Пробила саме поліцейська година. Він тихенько натиснув на клямку – двері не зачинені – й увійшов до кімнати. Тихо. В хатніх сутінках розгледів білу подушку і на ній милу голівку.

      Вірочка… Затамувавши подих, хвилину прислухався до рівномірного дихання дівчини і до биття свого серця. А воно враз усе забуло: професора, Юлине горе, Антона, Дзядека… Нічого ж на світі не сталося. Це він повернувся з роботи додому, трохи запізнившись. Молода дружина не дочекалася чоловіка, схилилася в ліжку над дитиною і заснула. Миронові не хочеться її будити – лише тихесенько підійде, схилиться і поцілує кохану в чоло.

      Вірочка… Спить, по-дитячому підклавши під щоки долоні. Мирон милується її блідим личком, а самому дивно: коли це все трапилося? Звідки взялася ця чудна дівчина, яка зуміла своїм коханням,

Скачать книгу