LITMIR.BIZ

Скачать книгу

в середовище, з якого вийшов – це благородно. Так… так… Повертайтесь, щасти вам Боже.

      Антона пересмикнуло. Щось фальшиве й недоброзичливе відчув у голосі Завадовича. Він знав давно: Завадович його не любить. Здавна не любить.

      …Колись, ще в четвертому класі… Клас комбінований. Молодші «другаки» прислухаються до відповідей старших, раді з них кепкувати. А він ніяк не розумів заплутаного польського речення: «Свєнти Ян шедл пшез ляс і одмавял пацєжи».[2] Антін переклав: «Святий Іван йшов через ліс і гнав пацята». Клас гримнув реготом. Сміявся і Завадович. Сміялися тільки його губи і два ряди золотих зубів, а очі були холодні, недобрі. Роздався тріск. Антін присів від болю, шматок лінійки відлетів до вікна. І раптом сталося таке, чого ніхто не чекав. Маленька Зіночка, що вчилась у другому класі, прискочила до батька, вирвала з рук переламану лінійку й викинула через вікно. Обурені оченята гнівно дивилися на збентеженого батька.

      Відтоді душа Антона немов роздвоїлася. Завадовича ненавидів, а на його донечку крадькома поглядав і чомусь червонів. Часом йому хотілося сказати їй щось хороше, але не міг. Бо вона дочка Завадовича.

      …Пам’ятає той незабутній вересень. Він ще не бачив червоноармійців, але учні зійшлися до школи й гомоніли, що панська Польща вже небіжка. Зіна до школи не прийшла. Не було й директора школи Завадовича. Глуха злоба заворушилась у серці Антона.

      – За Польщею плачуть, – вирішив. І Антонові забажалося чимсь дошкулити їм сьогодні. Зірвав зі стіни криводзьобого орла й подався з ним до хати Завадовича. Довго ходив біля воріт, вичікуючи. Врешті побачив на подвір’ї Зіну. Покликав.

      – Вашу Польщу дідько взяв, ти чула? Тепер твому татові дадуть за шляхту загродову!

      – Мій татко зовсім не поляк, – промовила пошепки, не підводячи очей.

      – Перекінчик! Перекінчик! Гаврила Безпалького до криміналу запакував! На тобі вашого орла. Повісь у хаті і молись тепер до нього.

      Зіна гірко заплакала. Повернулась і миттю побігла в садок. Антін опустив орла. Стало соромно, гірко. Що вона винна? Хай би вже старому так… а то… Хвилинку постояв, повагався і враз погнався слідом за Зінкою. Догнав, схопив за руку і зніяковів. На нього дивились очі, голубі, як умите дощем небо, – тужливо, докірливо.

      – Ходи до школи.

      – Справді? – блиснув радістю її погляд. – А мене там не будуть бити?

      – Ні, – запевнив Антін.

      У ту ж мить хтось шарпнув його за плече.

      – Забирайся геть! – гаркнув над вухом Завадович.

      Антін стрепенувся, але вперше в житті відчув у собі сміливість і з ненавистю поглянув на учителя.

      – Мені ся не хоче! – крикнув. До Зіни: – А ти приходь до школи, ніхто тобі нічого не скаже. – І з незалежним виглядом пройшов біля Завадовича, презирливо чвиркнувши крізь зуби.

      …Антін ходив до десятого класу, Зіна – до восьмого. Саме в той час батько Антонів відміряв Завадовичеві учительську присадибу, а п’ятнадцять моргів записав у колгосп…

      Так, Антін знав, що Завадович його ненавидить. І все-таки переступив поріг

Скачать книгу