LITMIR.BIZ

Скачать книгу

розчув Кочерганове напучування, щоб Онуфрій якось зайшов і забрав книжки. На прощання вони обнялись.

      Онуфрій підійшов до брата, посміхаючись.

      Федьо сердито спитав:

      – Шо так довго? Шо стрею треба?

      – Ніц! Даст мені одну кнежку почитати.

      Обидва брати пішли дорогою мовчки, Федор задумано прошепотів:

      – Нічого доброго з того чітання не буде.

      Онуфрій засміявся. На дорозі їх догнав Іван, – він мав повні кишені чогось добренького. Під пахвою тримав образ, у роті – когута.

      – Дивітсе, єк багато набрав у тех торговців!

      І, наче забувши повідомити головне:

      – У спекулянтів!

      Онуфрій од усього серця засміявся. Федор, усміхнувшись, додав:

      – Циган малий, злодюга!

      Біля дороги стояли хлопці: галіціяни в капелюхах із пір’ям. Вони зневажливо дивилися на братів Пойдашів. Одійшовши від гурту метрів на п’ять, Іван обернувся і зарепетував:

      – Тарелики – здохляки! Поцілуйте мене у сраку!

      Ті мовчки, з ненавистю, подивилися в їхній бік.

      – Оце зараз лешимо тебе самого, най тобі галіціяни-тарелики копанців надают! – сказав зверхньо Федор. Іван йому заперечив:

      – Та де! Я їм таких головец… – малий не закінчив і почав махати кулаками, але закашлявся, аж півник випав з рота. Онуфрій стукнув його по спині.

      – Байка, нічого, у мене багато є, – сказав малий і засунув руку в торбу.

      Поруч проїхала Фіра, повна людей. Фірман вдарив коней батогом, брати зупинились.

      – Йууу! А най вас… – крикнув фірман, ще раз вдаривши коней батогом. Молодиці та малі дівки почали голосно сміятися, побачивши братів Пойдашів край дороги. Серед дівчат на фірі була і Ялена. Вона, усміхаючись, дивилася на Федора. Святково прикрашені коні швидко бігли вперед, яскраві червоні гуші^[12] літали перед їхніми очима, позаду бігло мале лоша. Люди розходилися з храму. Якась боса стара в розшитому кептарі несла щось у бесагах[13]; скорчена, вона ледве плентала. Чоловік завертав отару овець на Самакову; дорога вела вгору й щезала у смерековому лісі. При дорозі, у шинку, чоловіки пили пиво. В далечині, над горами, небо вже темнішало, але тут, над Конятином, ще пряжило сонце, наче перед грозою.

      У горах вже з’явились перші чутки про війну, що мала ось-ось розгорітися на континенті. Якийсь «п’єний» гуцул кричав у шинку:

      – А шо нам до того! Най собі воюют! Аби нас не чипали! – він ковтнув пива і продовжив. – А сунутсе – буде їм те, шо і в першу війну!

      Хтось засміявся.

      – Йо, пам’ятаю, дєдю у військо австрійське забрали, а то було, шо руські у село заходили, а ми з хлопчішями – шмарькуни – та дід мій узєли пушки, та їх на краю села обстріляли з горба. Йуй! Ті сараки, такі перепуджені, тікали далі, чем веділи!

      Хтось підтримав:

      – А шо ті козаки на конях в горах годні, вони лише у полі годні воювати, здохлякє. О! Пойдаші зі Стебнів йдут. Дєдю їх, Єремію, мадяри до лісу забрали на розмову. Так сарака і не повернувсе.

      Інший

Скачать книгу