LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Ліззі зачепило моє серце: літня вдова, самотня та без найближчої людини, надягає маску сміливості під важкістю цих небес. Вона може жартувати скільки завгодно, та вона прикута до дому, і це страшно.

      доктор_тут: Мене звуть Анна.

      Я вже готуюся виходити, коли останнє повідомлення випливає на екрані.

      БабуняЛіззі: Дякую вам, Анно.

      БабуняЛіззі покинула чат.

      Я відчуваю, як у венах вирує кров. Я комусь допомогла. Я зав’язала контакт. Тільки об’єднуйтесь. Де я це чула?[111]

      Я заслужила випити.

      14

      Я спускаюся на кухню й дорогою викручую шию, слухаю, як хрускотять кістки. Раптом щось впадає мені у вічі: з темних заглибин у стелі, із самого вершечка сходового колодязя на три поверхи вище, на мене дивиться темна пляма – з люка, що веде на дах, як мені здається, просто біля стельового вікна.

      Я стукаю до Девіда. За мить від відчиняє двері; босий, у вилинялій футболці та обвислих джинсах. Я його щойно розбудила.

      – Вибач, – кажу я. – Ти спав?

      – Ні.

      Він спав.

      – Можеш глянути дещо? Здається, зі стелі вода протікає.

      Ми підіймаємося на останній поверх, повз мій кабінет, повз мою спальню, на майданчик між кімнатою Олівії та другою кімнатою для гостей.

      – Велике стельове вікно, – каже Девід. Важко сказати, чи це комплімент.

      – Воно оригінальне, – відказую я, аби просто заповнити тишу.

      – Овальне.

      – Так.

      – Небагато таких вікон я бачив.

      – Овальних?

      Але обмін репліками скінчився. Він вже зосередився на плямі.

      – Це пліснява, – каже він, стишивши голос, наче лікар, який лагідно повідомляє новини своєму пацієнтові.

      – Її можна просто зчистити?

      – Це не допоможе.

      – А що допоможе?

      Він зітхає.

      – Спочатку мені треба перевірити дах. – Тягне за ланцюжок, прикріплений до люка на дах. Той відчиняється; опускається драбина нагору; світло сонця застрибує всередину. Я відходжу вбік, подалі від світла. Мабуть, я все ж вампірка.

      Девід тягне драбину донизу, поки вона не стукається об підлогу. Я дивлюся, як він вилазить по ній, як джинси обтягують його зад; а потім він зникає.

      – Щось видно? – гукаю я.

      Відповіді немає.

      – Девіде?

      Чується брязкіт. Далі струмінь води, виблискуючи сонячним промінням, проливається на сходовий майданчик. Я відскакую назад.

      – Вибач, – каже Девід. – Поливальниця.

      – Все нормально. Щось там видно?

      Пауза, потім знову голос Девіда, сповнений чогось схожого на шанобливість.

      – Та тут цілі зарості.

      То була ідея Еда, чотири роки тому, коли померла моя мама. «Тобі потрібен якийсь проект», – вирішив він; тому ми взялися перетворювати наш дах на сад – розставляли клумби, облаштовували грядочки з овочами, кілька кущиків самшиту. Головна особливість, яку наш брокер назвав pièce de résistance:[112] арка з живоплоту, шість футів завширшки та дванадцять[113] завдовжки, яка своїм густим листям утворювала тунель. Коли потім у

Скачать книгу