ТОП просматриваемых книг сайта:
Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн
Читать онлайн.Название Жінка у вікні
Год выпуска 2018
isbn 978-617-12-4821-2,978-617-12-4536-5
Автор произведения Е. Дж. Фінн
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
– Здоров, Фокс, – каже…
– Моя нова кімната більша, ніж стара, – повторює Ітан.
Я відкидаюся назад, перекидаю одну ногу на іншу. Усе це виглядає до абсурду офіційно. Я не можу згадати, коли востаннє перехрещувала ноги.
– Яку школу відвідуєш?
– Домашню, – відповідає він. – Мене навчає мама. – Ще до того, як я встигаю щось відповісти, він киває на фотографію на столику збоку. – То ваша сім’я?
– Так. Це мій чоловік і донька. Його звуть Ед, а її – Олівія.
– Вони зараз вдома?
– Ні, вони не тут. Я живу окремо.
– Овва. – Він погладжує Панча по спині. – Скільки їй років?
– Вісім. А тобі?
– Шістнадцять. У лютому буде сімнадцять.
Олівія б теж так сказала. Він старший, ніж виглядає.
– Моя донька народилася в лютому. На день святого Валентина.
– А я – двадцять восьмого.
– Майже на високосний рік, – кажу я.
Він киває.
– Ким ви працюєте?
– Я психологиня. Працюю з дітьми.
Він морщить ніс.
– Для чого дітям психологи?
– Причини різні. У когось проблеми в школі, у когось – удома.
Деякі важко сприймають переїзди на нові місця.
Він мовчить.
– Наскільки я розумію, якщо ти навчаєшся вдома, тобі доводиться бачитися з друзями поза школою?
Він зітхає.
– Тато знайшов для мене лігу з плавання.
– Ти вже давно цим займаєшся?
– З п’яти років.
– Тобі, мабуть, добре вдається.
– Непогано. Тато каже, я здібний.
Я киваю.
– Мені справді добре вдається, – скромно визнає він. – Я навіть навчаю.
– Ти вчиш плавати?
– Людей з інвалідністю. Не з фізичною тобто, – додає він.
– З порушеннями розвитку?
– Так. Я багато цим займався у Бостоні. Тут я хочу продовжити.
– Як так сталося, що ти за це взявся?
– У сестри мого друга синдром Дауна, а кілька років тому вона побачила Олімпійські ігри й захотіла навчитися плавати. Тому я навчив її, потім ще кількох дітей із її школи. Ну, і тоді мене якось затягнуло у всю цю… – він задумується над правильним словом, – обстановку, якось так.
– Це чудово.
– Я не люблю вечірок і такого подібного.
– Не твоя обстановка.
– Ні. – Тут він усміхається. – Зовсім. Він повертає голову, дивиться на кухню.
– З моєї кімнати мені видно ваш будинок, – каже він. – Отам.
Я повертаюся. Якщо йому видно будинок, то він має на увазі східну його частину, куди виходять вікна моєї спальні. Така думка трішки мене турбує: він же підліток, як-не-як. Я вдруге задумуюся, чи він не гей.
А тоді я бачу, що його очі ніби оскліли.
– Ой… – Я кидаю погляд праворуч, де мали б бути паперові серветки, що лежали в моєму офісі. Натомість там фотографія в рамці, звідки Олівія засліплює мене усмішкою з відсутніми зубами.
– Вибачте, –