LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Дитинко…

      – Я не ховала його, бабуню, не бачила померлим! Він же ще живим полишається для зболілого мого серця, бабуню, розумієш?

      Пані Барбара обережно кивнула.

      – Розумію, люба.

      – Недарма, недарма я так не хотіла, щоби він туди їхав. А він… він же не послухався, не дослухався моїх слів. Чому, чому він не дослухався, бабуню?

      Пані Барбара знизала плечима.

      – Хто ж його знає, моя квітонько? – обережно відповілася вона, з тривогою вдивляючись у пусті, сухі очі онуки. – Така вже його, певно, доля. Та що ж ти оце так стоїш? Ходімо краще до кімнати твоєї, ти приляжеш, я посиджу поряд, а там ти поплачеш, краще зробиться.

      Соня повільно похитала головою.

      – Я не можу плакати, бабуню.

      Барбара Казимирівна пригорнула її до себе.

      – Моя бідна, нещасна дівчинка, – ніжно промовила вона у світло-русяве волосся онуки й загойдала ту в своїх обіймах, як колись гойдала маленькою. Соня якось натужливо зітхнула й припалася до рідного, такого близького тіла бабусі, вдягненого в шовкову синю сукню, від котрої завжди було чутно пахощі ванілі та кориці, особливого парфуму, котрий пам’ятався ще з дитинства, так і дитинство її пахлося колись. І Соня відчула, як та страшна напруга, що скувала її тіло після звістки про смерть Саші, починає слабшати та відступати. Тут, у бабусиних обіймах, пекучі сльози прорвалися, і вона з полегшенням відчула їхню солону вологу на своїх очах. І разом з цим нарешті прийшло розуміння того, що Саша помер, що Саші більше немає. Соня схлипнула, розридалася й приречено прошепотіла:

      – Господи, бабуню, він помер! Помер!

      3

      Важкі, пофарбовані темно-червоним двері із суцільного дерева дуба повільно розчинилися, і на Тихона поглянули холодні, світло-сірі очі дворецького Льохвицьких, і скільки в тім погляді було зверхності та пихи, що Тихон ледь стримав себе, аби не кинутися на цього діда, заспокоївши себе лише тим, що як тільки зробиться господарем у цьому домі, то першим вижене звідси ось цього.

      А поки, пересиливши себе, він відповівся не менш зверхнім та пихатим поглядом і, зберігаючи почуття власної гідності, наполегливо промовив:

      – Софія Давидівна чекає на мене.

      Старий індик покривився, мов кислицями обжерся.

      – Так. Прошу за мною.

      Обернувшись до Тихона прямою, мов жердина, спиною в темно-буряковому піджаку, дворецький велично попростував углиб будинку, зоставивши Тихону сумнівне задоволення плентатися слідкома, та ще зробив це в якійсь такій принизливій, потайно зневажливій формі… Та нічого, ще настане, зійде під сонцем той день, коли Тихон увійде в цей дім господарем, і тоді оця стара мавпа буде лащитися біля його ніг, зодягнених у дорогі шкіряні чоботи. А що такий день настане, то в тім він не сумнівався.

      Цей дім… дім Льохвицьких…