Оповідь Служниці - Марґарет Етвуд

Скачать книгу

столі з червоного дерева стоятимуть свічки, буде біла скатертина, срібло, квіти, келихи з вином. Буде клацання ножів об порцеляну, дзенькіт, коли вона відкладе виделку з ледве чутним зітханням, лишивши половину їжі на тарілці. Можливо, скаже, що в неї немає апетиту. Можливо, нічого не скаже. Як щось скаже, чи він це прокоментує? Як не скаже, чи він помітить? Цікаво, як вона примудряється бути помітною. Гадаю, це не просто.

      На краю тарілки – кружечок масла. Я відриваю кут від серветки, загортаю в нього масло, несу до шафи і вкладаю в носик правого черевика із запасної пари, як уже робила раніше. Решта серветки зібгана – звісно ж, ніхто не стане випрямляти її, аби побачити, чи все на місці. Масло я використаю сьогодні, але пізніше. Пахнути маслом увечері не годиться.

      Я чекаю. Збираюся із силами. Моє я – річ, яку нині треба укладати, як укладають промову. Те, що я маю презентувати, – щось створене, не народжене.

      V

      Дрімота

      Розділ 13

      У мене є вільний час. Це одна з тих речей, до яких я не була готова, – кількість вільного часу, довгі інтермедії з нічого. Час схожий на білий шум. Якби я лише могла вишивати. В’язати, ткати, робити щось руками. Мені хочеться сигарету. Пам’ятаю, як я прогулювалася мистецькими галереями, через твори дев’ятнадцятого століття – тоді були одержимі гаремами. Десятки картин з гаремами, огрядними жінками, які байдикують на диванах, у тюрбанах чи оксамитових капелюшках, їх обмахують віялами з павичих хвостів, на їхньому тлі стоїть насторожі євнух. Етюди про малорухливу плоть, написані чоловіками, які ніколи там не бували.

      Ці картини мали би бути еротичними, і я тоді такими їх вважала, але тепер бачу, про що вони насправді. То були картини про зупинений рух, про чекання, про речі, якими не користуються. То були картини про нудьгу.

      Але, можливо, нудьга теж еротична – коли це роблять жінки для чоловіків.

      Я чекаю, вимита, розчесана, нагодована, наче призова свиня. У вісімдесятих роках для свиней, яких відгодовували у загонах, винайшли особливі м’ячі. Вони були великі, різнокольорові; свині штовхали їх своїми рилами. Свиноводи казали, що це покращує тонус м’язів: свиням було цікаво, їм подобалося про щось думати.

      Я читала про це у «Вступі до психології»; ще там був розділ про пацюків у клітках, які били себе електричним током, аби хоч чимось займатися. І розділ про голубів, натренованих клювати кнопку, від чого з’являлося зернятко. Їх було три групи: перша отримувала зернятко за кожен клювок, друга – через один, третя – довільно. Коли дослідник перестав подавати зерно, перша група здалася доволі швидко, друга трохи згодом. Третя група не здалася. Вони радше закльовувалися до смерті, та не кидали спроби. Хтозна, коли спрацює?

      Хотіла б я мати м’яча для свиней.

      Я лежу на плетеному килимку. Тітка Лідія казала, що завжди можна потренуватися. Кілька разів на день, зробити це частиною денного розкладу. Руки вздовж боків, коліна зігнуті, підняти таз, вигнути хребет донизу. Згрупуватися. Знову.

Скачать книгу