LITMIR.BIZ

Скачать книгу

інші думки.

      – Гендріху, будь ласка, давай припинимо це. Я хочу звичайного життя. Я більше не хочу цього робити.

      – Нам треба зустрітися, – зітхнув він. – Минуло вже багато часу.

      Лос-Анджелес, два тижні тому

      Гендріх повернувся до Лос-Анджелеса. Він поїхав з цього міста ще в 1920-х, тому наразі вже можна було повернутися, бо тих, хто міг би його впізнати, вже немає. Гендріх мав великий будинок у Брентвуді[6], що слугував штаб-квартирою для організації «Альбатрос».

      Брентвуд ідеально підходив для таких цілей: великі будинки, що ховаються за високими парканами, запах герані звідусіль, майже жодних перехожих на вулицях, і взагалі усе – навіть дерева – настільки ідеальне, що аж гидко.

      Гендріх сидів у шезлонгу коло басейну з ноутбуком на колінах, і його зовнішність мене шокувала.

      Зазвичай Гендріх виглядав майже однаково, але не цього разу. Я просто не зміг не помітити, що він став молодший. Ні, звісно ж, він і досі був старий та мав покручені артритом суглоби, але він точно виглядав краще, аніж сто років тому.

      – Вітаю, Гендріху. Маєш чудовий вигляд.

      Він кивнув, наче я не повідомив йому нічого нового.

      – Ботокс. І підтяжка брів.

      Схоже, він не жартував. Наразі він жив під легендою пластичного хірурга, що відійшов від справ і переїхав із Маямі до Лос-Анджелеса (останнє мало пояснити, чому в нього тут немає колишніх клієнтів).

      Звали його Генрі Сільверман («Срібна людина! Непогано звучить, еге ж? Наче супергерой на пенсії. Що не така вже й неправда»).

      Я сів на другий шезлонг поруч. Його служниця Розелла принесла дві склянки смузі кольору заходу сонця. Гендріх узяв свою, і я помітив, які ж старі в нього руки: коричневі плями, обвисла шкіра, великі набряклі судинки. Обличчя легше виправити, аніж руки.

      – Плоховник. Смак просто огидний, спробуй.

      Мене завжди дивувало, як ретельно Гендріх слідкує за змінами. Здається, він завжди так жив – з 1890-х так точно. Хоча й багато століть тому він, мабуть, продавав тюльпани та був так само в курсі всього. Він був найстаршим з нас, але йому краще за всіх вдавалося дотримуватися усіх тенденцій сучасності.

      – Віч у тому, – продовжив він, – що в Каліфорнії єдиний спосіб удавати старіння – це виглядати молодшим. Якщо твоє обличчя виглядає більш ніж на сорок, люди починають ставитися підозріло.

      Ще він розповів, що прожив кілька років у Санта-Барбарі, але там стало нудно.

      – Це миле містечко. Наче рай, хіба що машин побільше. Але в раю зовсім нічого не відбувається. У мене там був будиночок у горах, і я щовечора смакував чудові місцеві вина. Але скоро почалися напади паніки. Тільки-но уяви, я живу вже понад сімсот років і досі не знав таких проблем! Я пережив війни та революції – і нічого. Але варто було мені влаштуватися в тому милому будиночку в Санта-Барбарі, як я почав прокидатися ночами з несамовитим серцебиттям та відчуттям, наче мене закрили усередині мене. У Лос-Анджелесі все інакше. Тут спокійніше і…

      – Спокій. Добре, мабуть, відчувати спокій.

      Він якусь мить

Скачать книгу