Скачать книгу

прожитих життях. Іноді я задумуюсь, чи сяду знов за інструмент. Я відчіпляю поводок від нашийника Авраама, а він з подивом дивиться на мане. Його спантеличує раптова свобода.

      І я чудово його розумію.

      Навколо мене парк. Я бачу, як чоловік, що вигулює бішон фрізе[31], нахиляється та нишком підбирає лайно свого пса в пакетик. Білка стрімко зигзагами збігає вгору на бук. З-за хмари визирає сонце. Авраам швидкою ходою трусить кудись далі в парк.

      І тут я помічаю її.

      Неподалік від мене на лавці сидить жінка. Вона читає книгу. Я впізнаю її, що для мене рідкість. Я давно вже не приділяю уваги зовнішності людей, бо всі обличчя змазуються та втрачають свої особливості. Але це обличчя я впізнав – я бачив його крізь вікно у кабінеті Дафни. Це вчителька французької. Чомусь вона здається мені особливою, а для людей взагалі непросто стати особливими. У неї є стиль. І ні, справа не в одязі (вельветовий піджак, джинси та окуляри), а у тому простому жесті, яким вона кладе книгу на лавку поруч та оглядає парк. У тому, як вона видихає, трохи надуваючи щоки, та заплющує очі, підставляючи обличчя сонцю. Я відвертаюся: я просто чоловік, що побачив жінку в парку. Я можу бути будь-ким. Хоча вже й не 1832 рік.

      Але тут вона звертається до мене:

      – У вас дуже милий пес, – французький акцент. Новий французький. Так, це точно та жінка зі школи. Вона простягає руку, і Авраам її обнюхує, а потім лиже. Навіть хвостом вихляє від радості.

      – Вважайте, що вас ушанували.

      Вона кидає на мене погляд, і мені стає неспокійно. Надто довгий погляд. Я не вважаю себе настільки привабливим, щоб жінки могли так на мене дивитися. На мене взагалі вже років сто так не дивилися. Колись, у 1700-х, коли я виглядав років на двадцять та носив на обличчі тінь свого горя, на мене часто кидали такі довгі погляди. Але тепер ні. Вона дивиться на мене з якоїсь іншої причини, і мене це бентежить. Можливо, вона теж бачила мене у школі? Так, імовірно, у цьому причина.

      – Аврааме! Іди-но сюди, хлопчику, давай.

      Собака біжить до мене, я чіпляю поводок, і ми йдемо геть. А спиною відчуваю її погляд.

      Удома я починаю вивчати плани уроків для сьомого класу. На приглушеному екрані з’являється перша тема: «Судові процесі над відьмами в тюдорівській Англії». Я вже знаю, що це невід’ємна частина програми.

      Думаю, я відшукав причину свого рішення викладати історію: мені треба приручити своє минуле. По суті, історія – це і є розповіді про минуле. І це мій спосіб контролювати своє минуле. Приручити його та зробити своїм домашнім улюбленцем. Але історія, у якій жив ти сам, відрізняється від того, про що пишуть у книжках та розповідають у кіно. Є певні речі, які не вдасться приручити.

      Мозок раптом охоплює болем.

      Я підводжуся та йду на кухню зробити собі коктейль «Кривава Мері». Найпростіший варіант, без селери. Вмикаю музику – це допомагає. Я прогортаю Шосту симфонію Чайковського та Біллі Голідей і відкриваю свій список морських пісень шанті[32] – грає «The Boys of Summer» Дона Генлі. Зовсім свіжа

Скачать книгу


<p>31</p>

Невеличкий собака з кучерявою шерстю, підвид болонок.

<p>32</p>

Піджанр народної англійської музики; пісні моряків.