LITMIR.BIZ

      До нього підійшла Василина:

      – А ну, покажи рану, – вона розірвала штанину, – так, осколок в нозі, операцію тобі будемо робити, терпи поки, як звуть тебе? – запитала вона молоденького жовніра. – Твоє ім’я?

      – Мам на ім’є Радзимиш, – відповів жовнір.

      – Скільки ж тобі років? Лят скільки? – запитав дядько Іван.

      – Мам дваджьешьчя лят[10], – поляк показав двічі обидві долоні.

      – Двадцять, який молодий, – сказала Одарка, – а моєму Олесю буде тридцять, а серце матері болить.

      – Що ж з тобою робити? – запитала Василина хлопця. – Зараз самий раз операцію робити, сонце сідає, муха спати відлітає.

      – Ось тобі й маєш, ось і поїли кулешу, – жалкував дядько Іван.

      – На ранок залишати – втрата часу, – продовжувала Василина, – і запалення може піти, а там біди не оберешся. Будемо доставати, терпи, хлопець. Іван, неси дошки, давай, лягай на дошки. Явдоха, потримаєш його. Гликерія, дай йому пиття, баба Одарка, дайте йому щось в рот, щоб зціпив зуби.

      Гликерія налила жовніру макового відвару, а баба Одарка піднесла стакан горілки.

      – На, випий, легше буде, пий залпом, не замислюйся, – сказала вона.

      Він слухняно ковтнув і обпік горло:

      – Горжки[11].

      – Пий, пий, до дна, – підбадьорила баба Одарка.

      Хлопець випив і відкинувся на дошках.

      Василина кип'ятила інструмент на багатті в солоній воді, а потім пронесла ніж над вогнищем. Гликерія в цей час перетягувала ногу жовніра джгутом.

      – Ну, з Богом, Гликерія, тримай його, щоб не втік, – сказала Василина, вимивши руки горілкою і розрізаючи рану.