LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Якщо я скажу, то ти не сміятимешся? – Іммі скинула каптур і глипнула на Джул. – Форрест сміявся, а я розізлилася й не пробачала йому два дні, доки він не приніс мені шоколадних цукерок із лимонним кремом.

      Форрест був хлопцем Іммі. Він жив спільно з ними в будинку на Віньярді.

      – Форресту варто б повчитися манер, – мовила Джул.

      – Він не подумав. Просто вибухнув сміхом. Потім він уклінно перепрошував, – Іммі завжди захищала Форреста, якого спершу критикувала.

      – Будь ласка, назви своє ім’я, – попросила Джул. – Я не сміятимуся.

      – Обіцяєш?

      – Обіцяю.

      Іммі зашепотіла у вухо Джул:

      – Мелоді, а потім Бейкон. Мелоді Бейкон.

      – А середнє ім’я було? – запитала Джул.

      – Ні.

      Джул не засміялася, навіть не всміхнулася. Вона двома руками обійняла Іммі. Вони вдивлялись у море.

      – Ти відчуваєш себе Мелоді?

      – Ні, – Іммі була замислена, – але я також не відчуваю себе Імоджен.

      Вони спостерігали за парою мартинів, які щойно приземлилися на скелю поруч.

      – Чому померла твоя мама? – зрештою спитала Джул. – Чи було про це у тому документі?

      – Перш ніж прочитати, я вже здогадувалася щодо основної причини, але так. У неї було передозування метадоном.

      Джул збагнула ситуацію. Вона собі уявила, як її подруга немовлям у мокрих пелюшках повзає по брудній постільній білизні, тимчасом як її мати лежить поруч замурзана і під кайфом. Або мертва.

      – У мене на правому плечі два шрами, – заговорила Іммі. – Маю їх, відколи переїхала жити до Нью-Йорка. Наскільки знаю, вони завжди у мене були. Мені ніколи не спадало на думку запитати про них, але медсестра у Вассарі сказала, що це опіки. Наче від цигарки.

      Джул не відала, що сказати. Вона хотіла розв’язати проблеми крихітки Іммі, але Патті та Ґіл Соколофф вже давно зробили це.

      – Мої батьки також мертві, – врешті вимовила Джул. Уперше вона говорила про це вголос, хоча Іммі вже знала, що Джул виховувала тітка.

      – Я це зрозуміла, – сказала Іммі. – Але я також утямила, що ти не хочеш про таке говорити.

      – Не хочу, – погодилася Джул. – У будь-якому разі, не тепер, – вона відхилилася, віддаляючись від Імоджен. – Поки що я не знаю, яку історію про це розповісти. Вона не… – слова зраджували її. Вона не могла відшукати щось, як Іммі, аби знайти себе. – Історія не складеться.

      Це було правдою. На той час Джул лише починала складати первісну казку, на яку згодом посилатиметься, але вона не могла, не могла більше нічого сказати.

      – Усе гаразд, – заспокоїла її Імоджен.

      Вона залізла в наплічник і витягла грубу плитку молочного шоколаду. Потім наполовину розгорнула її і відламала шматки для Джул та для себе. Джул сперлась об скелю, шоколад танув у роті, сонце зігрівало їй обличчя. Іммі відганяла мартинів, які жебрачили поруч, горлаючи на них.

      Джул відчувала, що повністю знає Імоджен. Між ними усе було зрозумілим, і так завжди буде.