LITMIR.BIZ

Скачать книгу

але так не годиться.

      – Тату, я чекаю, – нагадав Майкл холодно.

      – Легко сказати: «Я чекаю». Я також чекаю.

      – Татку, ти що, боягуз?

      – Ти сам боягуз.

      – Я нічого не боюся.

      – Й я нічого не боюся.

      – Тоді пий.

      – Сам пий.

      Венді спала на гадку чудова ідея:

      – Чому б вам не зробити це одночасно.

      – Гаразд, – погодився пан Дарлінґ. – Ти готовий, Майкле?

      Венді полічила: раз, два, три, Майкл проковтнув мікстуру, а пан Дарлінґ сховав свою за спину.

      Тут почулося волання обуреного Майкла.

      – Ох, татку! – прошепотіла Венді з докором.

      – Що ти маєш на увазі цим «татку», – зажадав пояснень пан Дарлінґ. – І годі репетувати, Майкле. Я хотів випити, але схибив.

      Це було жахливо, як усі троє дивилися на чоловіка, так, ніби вони зовсім не поважали його.

      – Дивіться сюди, – сказав він благально, як тільки Нена вийшла у ванну. – Я просто подумав про гарненький жарт. Виллю свої ліки в миску Нени, і вона буде пити їх, думаючи, що це молоко!

      Рідина була кольору молока, але діти не зрозуміли сенсу гумору свого батька, і тому дивилися на нього з докором, коли чоловік виливав ліки в мисочку Нени.

      – Як дотепно, – сказав він із сумнівом, та вони не посміли викрити його, коли пані Дарлінґ і Нена повернулися.

      – Нена – гарний песик, – сказав він улесливо. – Я налив трішечки молочка в твою миску, Нено.

      Собака махнула хвостом, підбігла до тих ліків і почала хлебтати. Потім вона глянула на пана Дарлінґа з докором, зовсім не сердито. І показала господареві велику червону сльозу, на вигляд якої нам стає так шкода благородних собак, а потім сховалася в своїй буді.

      Пану Дарлінґу було жахливо соромно за самого себе, але він не бажав здаватися.

      У неприємній тиші пані Дарлінґ понюхала мисочку.

      – О, Джордже, – сказала вона, – та це ж твої ліки!

      – Дуже добре, – сказав чоловік із гіркотою. – Немає жодного шансу розсмішити когось у цьому будинку.

      Венді й далі гладила Нену.

      – Гаразд, – кричав він. – Розпещуй її! А мене ніхто не приголубив. Та де там! Я ж лише годувальник, навіщо мене голубити – навіщо, навіщо, навіщо?

      – Джордже, – благала пані Дарлінґ, – тихіше. Слуги можуть почути.

      У них була лише Ліза, яку вона називала «слугами».

      – Ну й нехай, – погодився чоловік необачно. – Клич сюди хоч весь світ. Але я не дозволю цій собаці панувати в нашій дитячій більше ні на мить.

      Діти заридали, Нена намагалася з ним помиритися, але чоловік відігнав собаку від себе. Він знову відчув себе справжнім чоловіком.

      – У двір, у двір, – кричав він. – Твоє місце – на подвір’ї, і там я посаджу тебе на ланцюг.

      – Джордже, Джордже, – шепотіла пані Дарлінґ, – згадай, що я тобі розповідала про того хлопчика.

      На жаль, він нічого не хотів слухати. Бо був переповнений намірами нарешті всім показати, хто вдома господар. Коли він наказав Нені вилізти з буди, та не послухалася. Тоді чоловік поманив

Скачать книгу