Княгиня і хан - Валентин Чемерис Історія України в романах

Скачать книгу

з Литвою унію, захопила землі Волині та Київщини. У 1609 р. комісія Речі Посполитої, оглянувши «пустиню Умань», описала її природні кордони і ті населені пункти, що там тоді існували. І назвала українські землі, що межували з Диким Полем аж до Білої Церкви і не були власністю феодалів, «пустинними».

      Сьогодні Умань – місто обласного значення, адміністративний центр Уманського району Черкаської області. Розташована над річкою Уманкою (басейн Південного Бугу). Досі час заснування Умані невідомий. Сеймовим актом 1609 р. «пустиня, що йменується Уманню» пожалувана була у вотчинне володіння брацлавському старості Калиновському. Ця «пустиня» мала в окружності до 300 верст. У ті далекі часи сусідами уманців були кочівники, тож вони часто робили набіги на поселення слов’ян, а тому місто постійно зміцнювалося мурами. У тих місцях археологи знайшли рештки поселень часів палеоліту, трипільської культури, періоду пізньої бронзи, черняхівської культури, часів Київської Русі, а неподалік від міста виявлено скитські кургани. У XIII ст. ці землі захопили монгольські орди – спокою та безпеки там ніколи не було. Але люди все одно жили, оточували стінами свої поселення, працювали коло землі зі зброєю в руках.

      Євпраксія й була родом із тієї Умані. Народилася вона і виросла в сім’ї тамтешнього удільного князя Веслава Уманського у 1216 р.

      Умань чи, як її ще називали, Уманя, тоді була оточена дерев’яними стінами, і коли батько-князь із воями своїми вирушав у похід, Євпраксія разом із матір’ю піднімалася на стіни до заборол, і звідти вони махали білими хустками вслід дружині, що зникала в степу… І скільки себе пам’ятала Євпраксія (маленькою її звали Праксею або Парасею), стільки й проводжала батька в похід із високих дерев’яних стін. Бо скільки пам’ятала себе, стільки й нападали кочовики на їхню Уманю, і горіла вона не раз, і траплялося, що й дощенту її руйнували, але Уманя знову і знову відроджувалася з попелу – мабуть, невмирущою була. Та попри все, уманці жили. Більше з тривогою, ніж зі спокоєм, але де подінешся? На Київ уже була надія слабка – Київ, колись такий могутній стольний град Русі, занепадав. (Край йому покладе монголо-татарське нашестя 1237–1242 pp.) Але києво-руські землі ще раніше перестали становити єдине ціле. Про ті часи історики писатимуть: у перше десятиліття XII ст. закінчився ранньофеодальний період Київської Русі та почалася епоха феодальної роздробленості.

      Не затихало і не вгамовувалося політичне суперництво князівських династій Русі, виникла система дуумвірату – правління на київському столі князів із двох ворогуючих князівських ліній, які не бажали поступатися першістю одна одній. Напружена міжусобна боротьба князів і князівських угруповань швидко вела до занепаду колись могутню державу русів, що її традиційно очолював Київ. За нього точилася постійна боротьба, і невдовзі поряд із Києвом почали виникати нові центри – Чернігів, Владимир-на-Клязьмі, Смоленськ, Галич.

      Протягом XI – початку XII ст. на політичній мапі Русі з’явилося близько 15 (!) незалежних великих князівств, з яких п’ять – Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимиро-Волинське

Скачать книгу