LITMIR.BIZ

Скачать книгу

обмаль. Часом гостюю у сусід і приятелів, частіше гощу їх у себе, стіл у мене чистий, добрий і не скупий. Не люблю пліткарити і не дозволяю, щоб при мені хто злорічив; не суну носа до чужого проса і не мишкую за людськими вчинками; ходжу щодня на службу Божу і подаю на бідність, та не хвалюся доброчинністю, аби не допустити до серця лицемірства та марнославства, що знишка і в найсмиреннішу душу закрадатися люблять; намагаюсь помирити, де хто посварився, свято почитую Пречисту Діву і вповаю повсякчас на безконечну благостиню Господа Бога нашого.

      Пильно прислухався Санчо, що той шляхтич про життя своє та заняття оповідував, і здалось воно йому таким святим та праведним, мов у чудотворця якого; тоді скочив із Сірого, вчепився подорожньому в праве стремено та й давай його в ногу цілувати і раз, і вдруге, і в хтозна-котре, та так же то побожно, мало не крізь сльози.

      – Що ви робите, чоловіче добрий? До чого ці цілунки?

      – Дайтесь, пане, цілувати, – одрік Санчо, – бо оце, скільки живу, вперве, либонь, бачу святого, що верхи їде.

      – Не святий я, – заперечив шляхтич, – а великий грішник. От ви, певне, доброї душі чоловік, воно й з простоти вашої знати.

      Санчо знову сів у сідло своє, викликавши усміх на повитому глибоким сумом обличчі Дон Кіхота і додавши дивування дону Дієгові. Дон Кіхот запитав у шляхтича, скільки в нього дітей, і докинув, що старожитні філософи, несвідомі істинного Бога, за найвище для людини благо покладали дари натури і фортуни, а також наявність численних друзів і якомога більше добрих дітей.

      – У мене, пане Дон Кіхоте, одним-один син, – відповів шляхтич, – та хто зна, чи не був би я щасливішим, якби його не мав; не тим, що він у мене лихий, а тим, що не такий добрий, як би мені жадалось. Років йому, вважай, вісімнадцять, із них шість перебув у Саламанці, вивчаючи латину та греку; як же я хотів, щоб він до інших приступив наук, то виявилось, що хлопець напропале залюбився в науку поезії (якщо її взагалі можна наукою звати), і годі його схилити до студіювання права, на яке я його націляв, чи до цариці всіх наук – теології. Сподівався я побачити в ньому вінець роду нашого, бо живемо в час, коли королі наші найвищими обдаровують нагородами ґрунтовну та доброчесну ученість, бо вченість без чесноти – то перлина в купі гною. А синок мій цілісінький день може над тим мудрувати, чи добре, чи зле висловився Гомер у такому-то вірші «Іліади», чи пристойним, чи ні показався Марціал у такій-то епіграмі, чи так, чи сяк слід тлумачити отакі й такі рядки Верґілія. Тільки в нього й мови, що про книжки названих поетів та ще про Горація, Персія, Ювенала й Тібулла, бо новітніх гишпанських співців він не вельми цінує. Хоть же рідну поезію не конечне собі влюбляє, морочиться оце зараз, компонуючи глосу[62] на присланий із Саламанки чотиривірш – здається, там у них турнір поетичний.

      На все теє одказав Дон Кіхот:

      – Діти, пане, то ніби частки утроби родительської, тим-то слід їх любити, чи добрі вони там, чи лихі, як любимо душу, що животворить нас: повинні їх отець-мати

Скачать книгу