LITMIR.BIZ

Скачать книгу

вийти, то візьми з собою сина свого, Санча, нехай потроху до правління навикає, бо синам годиться батькове ремесло переймати і далі провадити.

      – Як стану губернатором, – одказав Санчо, – то випишу його поштою, а тобі грошей пришлю, їх у мене буде до стилої мами, бо як у губернаторя й забракне часом побрязкачів, то всяке йому з радої душі позичить. Ти ж гляди мені, так його прибери, щоб видавав не на того, ким є, а на того, ким має стати.

      – Пришли тільки грошей, – мовила Тереза, – а я вже його вичепурю, як лялечку.

      – Виходить, ми з тобою договорились, – сказав Санчо. – Бути нашій доньці грапинею.

      – Як стане вона грапинею, – одповіла Тереза, – то вже, вважай, я її поховала… Ну, та роби, кажу, як знаєш: така вже наша доля жіноцька нещаслива, що мусимо зроду чоловікам коритись, хоть буде він у тебе дурний, як ступа.

      Сеє сказавши, заплакала так ревно, мовби Маріку її вже справді мертву ховали. Санчо потішав її, говорячи, що виведе доньку на грапиню не зразу, а геть аж потім. На тому розмова їхня і скінчилась, бо Санчо подався до Дон Кіхота, аби дістати розпорядок на дорогу.

      Розділ VI

      Про що говорилось між Дон Кіхотом та ключницею й небогою, – а воно в сій історії неабияку має вагу

      Поки там Санчо Панса та жінка його Тереза Каскахо провадили тую премудру розмову, небога й ключниця Дон Кіхотові теж не гуляли. З тисячі ознак постерігали вони, що пан їхній і дядько втретє збирався з дому повіятись і знов за своє мордоване, по-їхньому, рицарство взятись, тож і намагались на всі лади одвернути його од того лихого заміру, так що ж? Говори до гори, а гора не чує; холодного заліза, кажуть, не вкуєш. Усяк уже підходила до нього ключниця, а тоді й каже:

      – Коли вже ваша милость не хоче тихо й мирно дома сидіти, а притьмом горами й долами гуляти та товктися по світу, мов грішна душа по пеклу, шукаючи отих, як ви кажете, пригод, а по-моєму, злигоднів, то доведеться мені, мабуть, слізно благати святого Бога та ясного короля, аби якось тому лихові зарадити.

      На те одказав їй Дон Кіхот:

      – Не знаю, господине, яка буде відповідь од Бога на твоє благання, не знаю, що врадить тобі його милость король; знаю тільки, що будь я королем, я не відповідав би на ті безконечні й здебільшого недоречні супліки та прохання, які йому щодень Божий подаються. І без того в королів не збуває на різні многоважні справи, а ще мусять кожного вислухати, кожному рішенець дати, тим і не хотів би я, аби його королівська милость ще й моїми ділами турбувалась.

      – А скажіть нам, пане, – упала йому в річ ключниця, – хіба при дворі його величності немає лицарів?

      – Є, та ще й немало, – одказав Дон Кіхот, – їх наявність додає величі можновладцям і пишноти королівському маєстатові.

      – Так чого ж би й вам, – спитала ключниця, – не служити ясному панові королю вашому, тихо й мирно при дворі його пробуваючи?

      – Бачиш, госпосю, – одказав Дон Кіхот, – не всі рицарі можуть бути двораками, не всі двораки можуть і мусять бути мандрованими рицарями; всякі

Скачать книгу