Скачать книгу

всі шпаринки свого розуму, намагаючись розкрити Зіґфрідові усі таємниці. Та дарма. Я обережно промовляю:

      – Як на мене, це не зовсім так. Я не відчуваю жодних обмежень. Скоріше навпаки: надто багато хочу розповісти, аж не знаю, із чого почати.

      – Не важить, із чого починати, Робе. Скажи перше, що спаде на думку.

      Як на мене, це дурня. Хіба можна виокремити першу-ліпшу думку, якщо вони всі там змішалися? Батько? Мати? Сильвія? Клара? Бідолаха Шикі, який намагається згрупуватися в польоті, не маючи ніг і ментеляючи руками, мов сільська ластівка, що ловить жуків? Те, як він вимітає запліснявіле сміття з Брами?

      Я шукаю болючі місця. Вони були такими й раніше. Але які саме? Мої відчуття, коли я у сім років дефілював у Скелястому парку перед іншими дітлахами, щоб звернути на себе увагу? Тоді, коли ми випали з реального простору і зрозуміли, що ми в пастці, а під нами з нізвідки з’явилася примарна зірка, осміхаючись, як Чеширський кіт? У мене тисячі таких спогадів, і всі болючі. Точніше, вони можуть боліти. У реєстрі моєї пам’яті вони усі БОЛЮЧІ. Я знаю, де їх шукати і які відчуття бувають, коли вони спливають на поверхню. Без цього вони не болять.

      – Робе, я чекаю, – говорить Зіґфрід.

      – Я думаю, – відповідаю я.

      Під час моєї брехні я згадую, що запізнююся на урок гри на гітарі. Це щось мені нагадує. Я дивлюся на свою руку, перевіряю, чи не треба стригти нігті. Шкода, що мої мозолі недостатньо загрублі й великі.

      Я ще не дуже добре граю на гітарі, але більшість моїх слухачів невибагливі, і це мене тішить. Єдине, що треба постійно практикуватись і все вчити. Як же ж там робити перехід з ре-мажор на до-мажор септакорд?

      – Робе, – каже Зіґфрід, – Маємо не дуже продуктивний сеанс. Залишилося десять-п’ятнадцять хвилин. Чому ти просто не скажеш, що в тебе на думці?

      Я відкидаю першу гадку і висловлюю другу:

      – Перше, що зайшло мені в голову, – це як моя мама плакала, коли тато загинув.

      – Я так не думаю. Дай мені вгадати. Перша думка була про Клару?

      Я відчуваю клубок у горлі й мені забиває подих. Я раптом побачив Клару такою, якою вона була шістнадцять років тому і ні на годину старше…

      – Взагалі, Зіґфріде, я б хотів поговорити про матір. – Я не стримуюсь і примирливо гигикаю задля ввічливості.

      Зіґфрід ніколи не зітхає покірно, але з його мовчання все зрозуміло.

      – Бачиш, – я веду далі, обережно окреслюючи всі важливі деталі, – мама хотіла вийти заміж після смерті батька. Не одразу. Я не хочу сказати, ніби вона була рада, що він помер абощо, – вона його кохала. Одначе я тільки зараз уторопав, що вона була здоровою молодою жінкою – дуже молодою. Зажди… Їй було десь тридцять три роки. Якби не я, вона одружилася б, тому маю почуття провини. Я не дав їй цього зробити, а підійшов і сказав: «Ма, тобі не треба іншого чоловіка. Я буду чоловіком у сім’ї й подбаю про тебе». Звичайно, я не міг додержати свого слова. Мені було лише п’ять років.

      – А мені здається, тобі було дев’ять, Роббі.

      – Невже? Дай подумати. Так, Зіґфріде, здається, ти маєш

Скачать книгу