LITMIR.BIZ

Скачать книгу

речі, за політ назад не треба платити. Майже завжди повертається не весь екіпаж. Вони називають це втратами.

      Шлях додому безкоштовний… але що з того?

      Я спустився, тримаючись за трос, на поверх «Таня», звернув до тунелю і врізався в якогось чоловіка. На ньому була кепка і нарукавна пов’язка. Поліція Корпорації. Він не розмовляв англійською, але його жести й габарити говорили за нього. Я схопив шахтний трос і піднявся на один поверх, перейшов до кріплення іншої шахти і спробував удруге.

      Цього разу поліціянт говорив англійською.

      – Сюди не можна, – сказав він.

      – Я просто хочу подивитися на кораблі.

      – Атож! Ні, у тебе має бути блакитний значок, – сказав поліціянт, показуючи на свій власний. – Їх видають фахівцям Корпорації, членам екіпажу і працівникам техпідтримки.

      – Я член екіпажу.

      Поліціянт вишкірився.

      – Ти новачок із Землі, правда ж? Друже, членом екіпажу ти станеш тільки тоді, коли зареєструєшся на рейс. Повертайся назад.

      Я промовив, намагаючись його переконати:

      – Хіба ви не розумієте, що я відчуваю? Я просто хочу глянути.

      – Не можна, поки не закінчиш курси. Хіба що вони самі відправлять тебе сюди в ході навчання. До того ж, те, що ти побачиш, тобі може не сподобатися.

      Я ще трішки посперечався, але поліціянт був невблаганним. Коли я взявся за підйомний трос, стіни тунелю почали хитатись і я почув різкий звук. Мені здалося, що астероїд ось-ось злетить у повітря. Я витріщився на поліціянта, який стенув плечима і приязно мовив:

      – Я сказав, що не можна дивитися на кораблі. Але слухати їх можна.

      Я відповів щось на кшталт «отакої» чи «о Господи» і додав:

      – Як ви гадаєте, куди він полетів?

      – Повернеться через півроку. Можливо, тоді й дізнаємося.

      Звучало не дуже оптимістично, але я чомусь перебував у піднесеному настрої. Я опинився у Брамі після багаторічної праці на харчових шахтах. Тільки-но одні з тих відважних проспекторів вирушили у подорож, яка дасть їм славу й нечуваний успіх. До біса ймовірності! Це найкраще, що можна собі уявити.

      Я не звертав уваги на те, що мене оточувало, і, як наслідок, заблукав. Я піднявся на поверх «Крихітка» за десять хвилин. Мєчніков брів тунелем від моєї кімнати. Здавалося, він не впізнав мене. Якби я не простяг йому руку, він просто пройшов би повз.

      – Гмммм, – буркнув інспектор. – Ви запізнилися.

      – Я ходив вниз на поверх «Таня», аби поглянути на кораблі.

      – Еге. Туди не пускають без блакитного значка чи браслета.

      Це я й без нього дізнався. В мене не було бажання говорити з ним, тому я просто плентався позаду.

      Мєчніков був блідим чоловіком. Його обличчя прикрашали на диво кучеряві бакенбарди, які росли на вилицях. Здавалося, вони вощені, тому що кожен завиток стирчав нарізно. Утім, було б неправильно називати їх вощеними. У бакенбардах було щось таке, що змушувало їх рухатися, коли Ден розмовляв або всміхався.

      Таке враження, наче від руху м’язів обличчя по його

Скачать книгу