Мости округу Медісон - Роберт Джеймс Воллер

Скачать книгу

і штативи поклав на підлогу кабіни. Потім він забрався в кузов і засунув футляр з гітарою та валізу аж у куток, підперши їх запасною шиною і для певності прив’язавши білизняною мотузкою, а під стару шину заштовхав чорний брезент.

      Сівши за кермо, Кінкейд витяг пачку цигарок «Кемел», закурив і заходився подумки перебирати все, що він мав прихопити з собою: двісті котків плівки, здебільшого світлостійкої «Кодахром», штативи, холодильник, три фотокамери з п’ятьма об’єктивами, джинси та широкі штани кольору хакі, сорочки й жилет фотографа. Здається, нічого не забув. Решту можна купити в дорозі.

      На ньому були вилинялі лівайси з помаранчевими шлейками, добряче поношені високі чоботи марки «Ред вінґз» і сорочка кольору хакі. На широкому шкіряному ремені висів зачохлений швейцарський армійський ніж.

      Кінкейд глянув на годинник – сімнадцять хвилин на восьму. Машина завелася з другої спроби. Він дав задній хід, перемкнув швидкість і повільно рушив алеєю під блідим сонцем. Його шлях спочатку пролягав вулицями Беллінгема, потім – на південь Одинадцятою вашингтонською трасою, яка тягнеться вздовж узбережжя затоки П’юджет-Саунд на кілька миль, а далі – автострадою, що повертає на схід перед самісінькою Двадцятою федеральною трасою.

      Звідси Кінкейд розпочав довгу мандрівку звивистою дорогою через Каскади. Він любив цю землю і почувався тут невимушено, зупиняючись час від часу, щоб зробити нотатки про майбутні цікаві експедиції або, як сам казав, сфотографувати щось на пам’ятку. Ці побіжні знімки згодом нагадували йому про місця, які він хотів відвідати знову й дослідити ретельніше. Надвечір у Спокені він звернув на північ, виїхавши на Другу федеральну трасу, якою мав перетнути добру половину північних штатів і дістатися до міста Дулут у Міннесоті.

      І втисячне Кінкейд пошкодував, що так і не завів собаки – наприклад, золотистого ретривера, який супроводжував би його в таких подорожах і був би йому за товариша вдома. Однак чоловікові частенько доводилося їздити у довгі відрядження, переважно за океан, а це несправедливо щодо тварини. Проте він і далі плекав свою мрію. Ще кілька років – і він стане застарим для важкої праці у польових умовах.

      – Отоді я вже зможу завести собаку, – сказав він, звертаючись до зеленої хвої, що миготіла за вікном його автівки.

      Тривалі мандрівки завжди наводили його на філософські роздуми про здобутки. Собака становив невідривну частину цих роздумів. Роберт Кінкейд був самотній, наскільки це взагалі можливо: єдиний син, батьки померли, далекі родичі давно забули про нього, як, зрештою, і він про них. І жодного близького друга.

      Кінкейд знав, як звуть господаря продуктової крамниці на розі в Беллінгемі і власника фотомагазину, де він купував усе приладдя. Також він мав формальні ділові стосунки з видавцями кількох журналів. А більше, здається, він ні з ким і не знався. Циганам важко вживатися з іншими людьми, а в Робертові Кінкейді було щось циганське.

      Він згадав Мерієн. Жінка покинула його дев’ять

Скачать книгу