LITMIR.BIZ

      Едуард важко дихав, крутився на всі боки, і якби не був прив’язаний по руках і ногах, то перевертався би з одного краю ліжка на інший. Альберт тримав його за плечі, за руки і в деталях усе розказав йому. «Тепер тебе звати Ежен – сподіваюсь, тобі сподобається, бо нічого іншого в продажу не було». Але це вже його проблеми. Альберт все ще думав, як же хлопець зможе сміятися, коли йому захочеться…

      Ну, нарешті, за ним приїхали.

      Альберт зразу зрозумів, що чорний задимлений фургон, що припаркувався в дворі, – це те, чого він чекав. Навіть не прив’язавши Едуарда, він кинувся до дверей. Біг коридором, перестрибував через сходинки, щоб гукнути медбрата, який з документом у руці вже шукав, до кого би звернутися.

      – Це щодо трансферу? – спитав Альберт.

      Хлопець кивнув, Альберт зітхнув з полегшенням. До них приєднався і водій. Вони піднялися догори, несучи ноші, краї яких були обгорнуті тканиною довкола дерев’яних ручок. Альберт провів їх коридором до палати.

      – Попереджаю – там не пахне парфумами…

      Опецькуватий санітар лише знизав плечима – вони звикли.

      – Таки й справді… – сказав він, відчинивши двері.

      Авжеж, навіть Альберт, коли повертався, то ледве стримував нудоту від гнилого запаху.

      Вони розклали ноші на підлозі. Товстий, той, що командував, поклав документ на узголів’я ліжка. Еге, тут не перетягнеш так просто. Один схопив хворого за ноги, другий – за голову, і почали рахувати – «один, два, три»…

      «Один» – приготувалися.

      «Два» – підняли Едуарда.

      «Три» – у той момент, як санітари піднімали хворого, щоб покласти його на ноші, Альберт схопив дублікат із ліжка й підсунув такий же, але вже на ім’я Ежена Лярів’єра.

      – У вас є морфін, щоб йому вколоти?

      – Є все, що треба, не переживай, – сказав водій.

      – Тримай, – додав Альберт, – це його військове посвідчення. Даю тобі його окремо, бачиш, це на той випадок, якби у нього пропали речі, розумієш?

      – Не хвилюйся, – повторив другий, ховаючи документ.

      Вони спустилися по сходах, перейшли у двір. Голова Едуарда похитувалася туди й сюди, він перебував у забутті. Альберт піднявся за ними у машину і схилився на ним.

      – Ну що ж, Ежене, успіху. Все буде добре, от побачиш…

      Альбертові хотілося плакати. За спиною санітар гукнув:

      – Нам треба їхати, малий!

      – Так-так… – погодився Альберт.

      Він востаннє схопив Едуарда за руки. (Цей момент

Скачать книгу