Скачать книгу

я, відчуваючи, як мій батько посміхається собі в кулак.

      Барсело насупився й подивився на батька.

      – Семпере, мій любий старий друже, тільки заради тебе, заради моєї великої поваги до тебе, заради нашої давньої тісної дружби, яка робить нас майже братами, я дам тобі за неї сорок песо – це остаточна ціна.

      – Про це ти маєш розмовляти з моїм сином, – зауважив батько. – Це його книжка.

      Барсело обдарував мене вовчою усмішкою.

      – А ти що скажеш, хлопчиську? Сорок песо – непогано для першого продажу… Семпере, здається, твій син зробить собі неабияке ім’я в бізнесі.

      Усі хором загули, схвалюючи його зауваження. Барсело кинув на мене переможний погляд і витяг шкіряний гаманець. Церемонно відрахувавши дві сотні песет – чималі на той час гроші, – він передав був їх мені, та я похитав головою. Барсело знову спохмурнів.

      – Любий хлопче, жадібність – один з наймерзенніших гріхів. Я скажу більше: це смертний гріх. Можеш мати мене за божевільного, але я підіймаю ціну до шістдесяти песо – можеш відкрити рахунок у пенсійному фонді. У твоєму віці ти вже маєш замислюватися над майбутнім.

      Я знову похитав головою. Барсело крізь свій монокль кинув спопеляючий погляд на мого батька.

      – Не дивись на мене, – відказав тато. – Я тут лише як супровідна особа.

      Барсело зітхнув та пильно подивився мені у вічі.

      – Добре, молодший. Чого ж саме ти хочеш?

      – Я лише хочу дізнатися, хто такий Хуліан Каракс і де можна знайти інші його твори.

      Барсело всміхнувся й сховав гаманець назад у кишеню.

      – Оце мені ще грамотій! Семпере, чим ти його годуєш? – Книгопродавець нахилився до мене ближче. На мить мені здалося, що на його обличчі промайнула повага, якої не було кількома хвилинами раніше. – Пропоную домовитися, – сказав він. – Завтра, у неділю, увечері завітаєш до бібліотеки «Атенео» й спитаєш мене. Принесеш свою дорогоцінну знахідку із собою, щоб я міг оглянути її ретельніше. А я розповім тобі, що мені відомо про Хуліана Каракса. Qui pro quo[3].

      – Кві… про що?

      – Це латина, молодий чоловіче. Не існує «мертвих мов», існують тільки ледачі уми. Інакше кажучи, ніщо не дістається задарма. Але ти мені подобаєшся, тож я зроблю тобі послугу.

      Я вирішив бути привітним до цього чоловіка із гострим, немов клинок, язиком, – дуже вже мені кортіло дізнатися більше про Хуліана Каракса. Я всміхнувся янгольською усмішкою, наче виявляючи якнайщиріший захват його латиною.

      – Не забудь: завтра в бібліотеці «Атенео», – нагадав книгопродавець. – Тільки принось книжку! Інакше нічого не вийде.

      – Гаразд.

      Наша розмова потроху потонула в гомоні застільного товариства. Перейшли до обговорення якихось документів, що їх було знайдено в підвальних приміщеннях Ескоріалу[4]; у документах ніби йшлося, що Міґель де Сервантес – то насправді псевдонім огрядної волосатої дами-письменниці з Толедо. Барсело здавався збентеженим; він навіть не втручався в дискусію і лишався мовчазним, начепивши на

Скачать книгу


<p>3</p>

Qiu pro quo (лат.) – плутанина («одне замість другого»). Барсело вживає цей вислів недоречно, у значенні «послуга за послугу» – замість латинського прислів'я do ut des («ти – мені, я – тобі»).

<p>4</p>

El Escorial – королівський палац поблизу Мадрида, побудований у другій половині XVI століття. Найбільша королівська резиденція у світі. Крім усього іншого, в Ескоріалі знайдено цінні сховища документів, зокрема з часів іспанських завоювань в Америці.