Ключ від Королівства - Марина и Сергей Дяченко Ключ від королівства

Скачать книгу

королю!

      – Слава!

      У цьому гаморі потонули слова мера – той звертався до Оберона й кланявся, притиснувши руку до серця. А король сидів у сідлі й дивився на нього так спокійно й уважно, як дивився ще зовсім недавно на мене…

      Я покосувала на Гарольда. Він не зводив з Оберона очей і був незвично блідий, навіть ластовиння зникло. Я подумала: для Гарольда ж усе це, як і для мене, вперше. Уперше за його пам’яті Королівство залишає насиджене місце і йде в нікуди, і невідомо, що там, попереду, всіх чекає…

      (Цікаво, чи узяв він із собою стару куртку, як веліла йому мати?)

      Поки я про це розмірковувала, мер закінчив свою промову. Оберон кивнув йому й обвів площу очима. І сказав лише одне слово – ніби й неголосно, проте голос його перекрив гул натовпу:

      – Прощавайте.

      І простягнув мерові великий, ніби зі спектаклю про Буратіно, ключ. Люди навколо загули, залементували, в повітря полетіли шапки, капелюхи, жіночі хусточки…

      А мене враз як шпилькою кольнуло: от-от зараз засурмить сурма. І у мене не буде вже можливості для відступу…

      Я повернула голову. Гарольд дивився просто на мене.

      – Ну що? У тебе останній шанс іще є. Давай…

      Він щосили намагався говорити байдуже, однак з останнього слова стало зрозуміло: мій навчитель дуже хотів, щоб я зникла з очей і позбавила його клопоту.

      Оберон на своєму драконоконі поволечки їхав уздовж каравану – від хвоста з господарськими возами – наперед, де було його місце. Іноді зупинявся й перемовлявся з кимось кількома словами.

      От він усе ближче до нас… усе ближче… І часу для остаточного рішенця все менше… менше…

      Його кінь був зовсім близько, коли я раптом побачила, що до боків чудовиська (і до Оберонових колін) притиснуті перетинчасті крила, а з ніздрів вилітає смужка диму.

      – Привіт, Ліно.

      Я, як могла, випросталась у сідлі.

      – Добридень, ваша величносте, – і спробувала усміхнутися.

      Оберон був серйозний.

      – Ну що ж, вирішуй. Ти вирушаєш з нами чи повертаєшся до себе? – запитав він.

      – Ви знаєте, у мене ж нічого не виходить…

      (Що я роблю! Уся площа на нас дивиться, не можна гаяти ані секунди, зараз просурмить сурма…)

      – Невже я вам потрібна, ваша величносте? Я така ще маленька…

      Гарольд засопів, ледь чутно постогнуючи.

      – Звичайно, ти потрібна нам, – Оберон і бровою не повів. – Отже?

* * *

      До полудня ми в’їхали в інше місто – вже менше. Тут теж зібрався натовп, і стражники зі списами теж стояли уздовж дороги й гукали: «Слава!» і «Прощавайте!». Я на той час так утомилася, що просто падала з сідла. Гарольд мовчав усю дорогу. Він був зовсім розчарований, навіть пригнічений.

      Я вже нічого навколо не помічала й дивилася вниз, на свої руки з вуздечкою. Мій кінь не потребував команд – він був значно розумнішим за мене і сам ішов у строю, то прискорюючи, то уповільнюючи крок. Я краєм вуха слухала вітальні вигуки, а сама думала: довго ще? Коли ж відпочинок? Коли це скінчиться?

      Навіть коли радісні вигуки навколо перетворилися в

Скачать книгу