LITMIR.BIZ

Скачать книгу

це не допомагає мені краще ставитися до себе, але робить мене навдивовижу щасливою. Ніби я ходжу довкола власної хмаринки або плаваю у власному маленькому басейні тепла, світла й затишку, хоча наближається зима і погода жахлива.

      Я не знаю, що з усього цього найгірше. Напевне, зрада. Хоча ні – мабуть, найдужче мені соромно за те, що я зробила із сина маленького шпигуна. Коли Майлз приходить додому від Нікі, я питаю, ніби між іншим, чи тато Нікі щось про мене казав. Чи Елісон ще працює на них? Чи у нього дружні стосунки з татком Нікі? Чи багато Шон розмовляє по телефону?

      Майлз каже, що він більше не бачив Елісон. Гадає, що вона більше не няня Нікі, тому що його тато постійно вдома відтоді, як мама зникла.

      Бідний Майлз.

      Одного вечора, вкладаючи його в ліжко, я спитала:

      – Любий, ти хочеш поговорити про маму Нікі? Про те, що ти відчуваєш…

      – Ні, дякую, – сказав він. – Мене це просто засмучує. Всі сумують. Особливо Нікі.

      Мої очі наповнилися слізьми, і я була рада, що світло нічника надто тьмяне, щоб він це побачив.

      Я сказала:

      – Ми всі дуже-дуже сумуємо. Але сум – теж частина життя. Часом його не можна уникнути.

      – Я знаю, мам, – відповів мій мудрий хороший хлопчик.

      А потім він швидко заснув.

      Одного вечора, коли ми з Майлзом вечеряли вдвох, він сказав:

      – Учора ввечері, коли я був у Нікі, його тато говорив про тебе.

      – І що він сказав? – запитала я, намагаючись не видати надмірної цікавості.

      – Він сказав, що мені пощастило, що в мене така гарна і добра мама.

      – І все? Тато Нікі більше нічого не говорив?

      – Ні, більше нічого, – відповів Майлз.

      Не так і багато – гарний комплімент, але не той, який я хотіла б почути, – та я й цьому зраділа. Шон хотів поговорити про мене, це факт – він розмовляв про мене з моїм сином. Думав про мене, коли мене не було поряд.

      Я почувалася так, ніби зрадила всіх. Найбільше Емілі, але й себе також.

      Але ж ми з Шоном ще нічого не зробили! А я вже почуваюся винною. Якщо це не свідчить про те, що у мене є сумління, то про що тоді взагалі свідчить? Я вже писала в блог про те, як жінок загалом, і особливо мам, часто змушують почуватися винними, – але тепер, як і раніше, мені здається, що є моменти, коли ми все-таки маємо почуватися винними. Принаймні я маю.

      Ще одна причина, з якої я почуваюся винною, – це те, що я ніколи так божевільно, пристрасно, шалено не хотіла свого чоловіка. Секс із Девісом був гарний. Не надзвичайний. Але якраз такий, як я хотіла. І Девіс був таким, як я хотіла, – справді хорошим хлопцем. У мене були складні часи. Такому хорошому хлопцеві, як Девіс, не варто було знати про мої колишні проблеми, тож я ніколи не намагалася йому про них розповісти. Поряд з ним було комфортно. Тоді я собі думала: «Це як повертатися додому». Ось так людина має почуватися вдома. Коли я була поряд із Девісом, багато моїх нерозв’язаних питань щодо майбутнього розв’язувалися. Чи принаймні я вважала так тоді.

      Я

Скачать книгу