LITMIR.BIZ

Скачать книгу

і схопився здоровою рукою за пістолет. Вийшов на просочене сонцем подвір’я і побачив російських солдатів у їхніх зеленавих гімнастерках; вони грали в чехарду, стріляли по бляшанках на головах одне в одного і кидали ножі у виставлені на паличках картоплини з примальованими до кожної з них вузькими чорними вусами. Виснажений таким відкриттям, Самад рухнув на сходи, зітхнув і, обхопивши коліна руками, підставив обличчя сонячному теплу. За секунду з їхньої схованки вигулькнув напіводягнутий Арчі й, не довго думаючи, вистрелив у повітря, щоби налякати уявного ворога. Проте цирк на подвір’ї й далі тривав – на них ніхто не звернув уваги. Самад посмикав Арчі за холошу штанів і жестом запросив сісти поруч.

      – Що тут діється? – вимагав відповіді Арчі, протираючи очі.

      – Нічого. Тут абсолютно нічого не відбувається. Фактично, все уже відбулося.

      – Але ці люди, вони можуть бути…

      – Подивись на картоплини, Джонсе.

      Арчі глянув на нього широко вибалушеними очима:

      – При чому тут картоплини?

      – Це не картоплини, а гітлерівські голови, мій друже. Овочеві диктатори. Екс-диктатори, – він ткнув у одну із проколотих картоплин паличкою, – бачиш ці вузенькі вуса? Все закінчилося, Джонсе. Хтось усе закінчив замість нас.

      Арчі взяв картоплину в руки.

      – Це як чекати на автобус, Джонсе. Ми пропустили всю цю довбану війну.

      Арчі гукнув до худющого росіянина, котрий саме намірився пронизати гітлерівську картоплину:

      – Говорите англійською? Як давно все це закінчилося?

      – Війна? – засміявся той, не вірячи своїм вухам. – Уже два тижні минуло, товаришу! Якщо маєте бажання ще постріляти, їдьте в Японію!

      – Ніби пропустили автобус, – повторював, трясучи головою, Самад. У ньому розросталася велика злість, жовч підступала до горла. Ця війна могла дати йому нагоду. Він сподівався повернутися додому, вкритим славою, в’їхати в Делі тріумфатором. Коли йому ще випаде такий шанс? Усі знали, що війни, такої, як ця, напевне більше й не трапиться. Солдат, котрий говорив з Арчі, прогулювався подвір’ям. На ньому була літня російська форма: тонка матерія, трохи завелика гімнастерка з високим коміром, пілотка; міцний поперек стиснутий ременем, бляха якого виблискувала на сонці й сліпила Арчі зайчиками. Коли засліплення минуло, Арчі перевів погляд на кругле відкрите обличчя, побачив, що у солдата косує ліве око, а волосся кольору піску стирчить з-під пілотки абияк, навсібіч. Він був майже досконалим втіленням сонячного ранку, говорив англійською вільно, проте з американським акцентом, через що його мова шуміла в Арчі у вухах, немов морський прибій.

      – То війна закінчилася от уже два тижні, а ви про це не знали?

      – Наша радіостанція… вона не… – Арчі обірвав речення, не договоривши.

      Солдат широко усміхнувся і завзято потиснув кожному з них руку:

      – Ласкаво просимо в мирний час, джентльмени! А ми думали, що це росіяни про все дізнаються останніми! – і він знову радісно засміявся. Далі повернувся до Самада: – А де решта екіпажу?

      – Більше нікого не лишилося, товаришу. Решта обслуги нашого

Скачать книгу