LITMIR.BIZ

      Кожен обирає в житті одну з двох доріг – молодь та літні люди, багаті і бідні, чоловіки і жінки. Одна дорога, широка і вторована, провадить до посередності, інша – до величі і сенсу. Можливості, що існують на кожному із цих напрямів, такі ж розмаїті, як здібності й характери представників людського роду. Але контраст між цими двома шляхами такий разючий, як день і ніч.

      Дорога до посередності стримує людський потенціал. Дорога до величі вивільняє і реалізує цей потенціал. Дорога до посередності – це швидке вирішення проблем, спрощений підхід до життя. Дорога до величі – це процес послідовного зростання «зсередини назовні». Мандрівки нижньою дорогою ведуть до посереднього життя у культурі, запрограмованій на егоїзм, потурання своїм примхам, мізерність, порівняння себе з іншими, суперництво й позицію жертви. Ті ж, хто мандрує верхньою дорогою до величі, вивищуються над негативними впливами культури й обирають шлях творця особистого життя. Дорогу до величі можна назвати одним словом – голос. Люди, які обирають цей шлях, знаходять власний голос і надихають інших знайти їхній голос. Усі інші нічого не досягають.

      Душа в пошуках сенсу

      Глибоко в душі у кожного з нас існує прагнення жити життям, сповненим величі, і залишити по собі свій внесок у світі – бути по-справжньому потрібним, здійснити справжні зміни. Ми можемо сумніватися в собі й у своїй здатності до такого життя, але я хочу, аби ви знали про моє глибоке переконання в тому, що ви здатні жити таким життям. У вас є потенціал. Він є у всіх нас. Це право дане людському роду від народження.

      Якось я зустрівся з командиром військової бази, який по-справжньому горів бажанням докорінно змінити культуру своєї організації. Він відслужив уже понад тридцять років, мав звання полковника і цього року міг вийти у відставку. Після декількох місяців тренінгів, які він проводив у своїй організації, я запитав його, чому він вирішив залишитися й ініціювати зміни, заради яких доведеться боротися з надзвичайно сильними традиціями, бездіяльністю, байдужістю і браком довіри. Я навіть сказав йому: «Ви можете розслабитися. Ви можете з почестями піти у відставку. На вашу честь організують урочисті банкети. Ваші рідні і колеги гідно вшанують вас».

      Він спохмурнів, замовк надовго, а потім вирішив поділитися зі мною дуже особистими, майже священними переживаннями. Він розповів, що нещодавно помер його батько. Незадовго до смерті батько покликав свою дружину і сина-полковника, аби попрощатися з ними. Він насилу говорив. Дружина постійно схлипувала; син нахилився до батька, і той прошепотів йому на вухо: «Сину, не проживи своє життя так, як я. Я неправильно чинив із тобою і з твоєю матір’ю і ніколи не намагався нічого змінити. Сину, пообіцяй мені, що ти не житимеш так, як я».

      Це були останні слова, які полковник почув від свого батька, який невдовзі по тому помер. Але він сприйняв їх як найцінніший дарунок у спадок, який тільки міг залишити йому батько. Він одразу вирішив, що прагнутиме змін – у кожній сфері свого життя.