LITMIR.BIZ

Скачать книгу

собаки, ніж ти, я в житті не бачив!»

      Лапа завжди боліла. Коли я засинав, приходила Коко й клала на мене голову. Двічі на день навідувався Боббі та пригощав мене чим-небудь смачненьким. Я вдавав, ніби не помічав, що в шматок м’яса загорнуте щось гірке (хоча, бувало, я його не ковтав, а чекав і згодом тихцем випльовував), то було щось біле й кругле завбільшки з горошину.

      Я й далі був у дурному комірі, коли прийшли оті люди. Ми почули, як на під’їзній доріжці хряснуло кілька дверей, і, як завжди, розгавкалися. Багато хто замовк, коли почув крик Сеньйори: «Ні! Ні! Ви не можете забрати моїх собак!»

      У її голосі було таке горе, яке важко було не розпізнати, й ми з Коко тривожно тицяли носами одне в одного. Що ж це відбувається?

      Відчинилася хвіртка, й у Двір обережно зайшло кілька людей, які тримали в руках уже знайомі нам палиці з петлями. Дехто тримав перед собою бляшані балончики, наче очікував нападу.

      Ну що ж, хай там яка це гра, а більшість із нас хотіли забави. Коко підійшла до людей однією з перших, її спіймали і потягли за хвіртку – вона не опиралася. Більшість зграї пішла за нею й охоче стала в чергу, хоча дехто не поспішав – Сестра, Швидкий, Спайк, Головний пес і я, бо мені не хотілося кульгати до них. Хочуть гратися, то нехай зі Спайком граються.

      Сестра побігла понад парканом, немов очікувала, що десь у ньому з’явиться дірка. Швидкий спочатку кинувся за нею, а потім злякано зупинився й просто дивився на її панічний безладний біг. До Сестри підскочили двоє чоловіків і спіймали її мотузкою. Швидкий відразу здався, бо хотів бути поряд із Сестрою, а Головний із гідністю вийшов наперед, коли його покликали.

      А от Спайк чинив опір, дико гарчав і кидався на петлі й людей. Чоловіки кричали, й один із них спрямував тонкий струмінь рідини з балончика собаці в морду – запах обпік мені ніс аж на іншому кутку Двору. Спайк припинив боротьбу й упав на землю, накривши голову лапами. Його потягли геть, а тоді люди пішли до мене.

      – Хороший собачка. Лапа болить, так? – спитав один із чоловіків. Я нерішуче помахав хвостом і нахилив голову, щоб було легше накинути мені на шию петлю (через мій дурний пластиковий комірець це було не так і просто).

      Коли я опинився по той бік паркана, я засмутився: Сеньйора плакала, Карлос і Боббі тримали її за руки, але вона виривалася. Її смуток передався мені, тому я потягнувся до неї в петлі, бажаючи підійти та заспокоїти.

      Один із тих чоловіків дав Сеньйорі якийсь папірець, а вона кинула його на землю.

      – Навіщо ви це робите?! Ми ж нікому не шкодимо! – кричав Боббі. Його гнів був помітний, і від цього стало страшно.

      – Забагато тварин. Погані умови, – сказав чоловік із папірцем. Він теж випромінював гнів. Я помітив, що він у темному одязі й на грудях у нього блищить метал. Усі були дуже напружені.

      – Я люблю своїх собак, – ридала Сеньйора. – Будь ласка, не забирайте їх у мене!

      Сеньйора не гнівалася, їй було сумно й страшно.

      – Негуманні умови, – сказав той чоловік.

      Я просто не знав, що й думати. Бачити,

Скачать книгу