LITMIR.BIZ

Скачать книгу

чоловік тут – це ви, – каже жінка офіціантові.

      У неї німецький акцент.

      Я принижено опускаю очі додолу і, дивлячись униз, помічаю, що на жінці з білявою косою – чорні чоловічі черевики, які я помітила в сусідній кабінці. Чорні шкіряні черевики із золотою пряжкою збоку. Не знаю, що й сказати. Я зашарілася й у грудях знову все затремтіло від паніки. Офіціант, здійнявши руки, карбованим кроком вийшов із вбиральні, залишивши жінок самих.

      Ми стоїмо мовчки, і я почала мити руки, лише щоб було що робити, але не збагну, як закрутити кран. Вона затискає його долонею, і вода припиняє текти. Підвівши голову й глянувши в люстерко, помічаю, що вона кутиком своїх зелених очей дивиться на мене. Вона майже мого віку. У неї густі брови, майже чорні. І золотаве пряме волосся.

      – Це чоловічі черевики для танців, – каже. – Я знайшла їх у вінтажній крамниці там, на пагорбі. Я там працюю.

      Я, зануривши мокрі руки у волосся, скуйовджую його. Кучері починають закручуватися, а вона просто стоїть, спокійно й упевнено.

      – Я влітку шию для крамниці. А вони віддали мені ці черевики. – Вона потягнула за кінчик своєї шовкової коси. – Я бачила тебе з мамою неподалік.

      Чоловік на селищному майдані кричить у гучномовець з вантажівки. Певно, він у кепському гуморі, бо б’є рукою у клаксон.

      – Так, моя мати лікується в місцевій клініці, – я говорю, наче невдаха. Чомусь мені важливо, щоб у неї склалося добре враження, але я не надто переконлива. У мене досі калатає серце й уся сорочка заляпана водою. Вона висока й струнка. Два срібні круглі браслети оперізують її засмаглі зап’ястки.

      – Ми з моїм хлопцем маємо тут будиночок. Приїздимо майже щоліта. У мене сьогодні в крамниці купа роботи з ремонту одягу. А потім ми поїдемо в Роданкілар вечеряти. Я люблю водити авто вночі, коли прохолодно.

      У неї саме таке життя, про яке я мрію. Її руки досі пестять косу.

      – Ти повезеш маму подивитися визначні пам’ятки?

      Я розповідаю, що треба забрати авто, яке винайняла для нас клініка, але я не вмію водити, а в Роуз хворі ноги.

      – А чому ти не водиш?

      – Я завалила іспити чотири рази.

      – Так не буває.

      – І з теорії водіння теж.

      Вона скривила губу й почала пильно роздивлятися моє волосся очима з довгими віями.

      – Вмієш їздити верхи?

      – Ні.

      – Я їжджу з трьох років.

      Безперечно, більше мені нічим було зарадити.

      – Даруй, що переплутала, – мовила я.

      Я вийшла з убиральні хутко, як могла, хоч і не бігла.

      Куди мені йти? Нікуди. Цей страх, зображений на плакатах в іпотечній компанії моєї матері, ми всі мали. Вони мають рацію. Я вийшла з «Кафе Плайя», удаючи, що хочу придбати кавун.

      Я не викидаю шкірку, складаючи її для курей, які досі, навдивовижу, несуть яйця у таку спеку. Це кури пані Баделло, чоловік якої загинув у громадянській війні, воюючи на боці фашистів генерала Франко. Кавуни продає не чоловік, а жінка.

      Сидячи на водійському місці, вона сигналить у клаксон своєю

Скачать книгу