LITMIR.BIZ

Скачать книгу

не є першою реакцією на страждання. Слово «співчуття» буквально означає «переживати з кимось». Не думаю, що співчуття – це наша інстинктивна реакція. Гадаю, наша перша реакція на біль – власний або чужий – це самозахист. Ми захищаємо себе, вишукуючи, кого або що можна звинуватити. А інколи виправдовуємо себе, засуджуючи інших або прагнучи негайно виправити ситуацію.

      Чодрон пише про нашу схильність до самозахисту і радить бути чесними й поблажливими до себе, навіть коли нам кортить замкнутися в собі: «Плекаючи співчутливість, ми охоплюємо свій досвід у всій його повноті – наші страждання, співпереживання, а також жорстокість і страх. Так і повинно бути. Співчуття – це не взаємини між цілителем і зраненим. Це стосунки рівних. Лише пізнавши власний морок, ми здатні зрозуміти морок інших. Співчуття стає справжнім, коли ми визнаємо нашу спільну людську сутність»[7].

      У моїй історії Ешлі наважилася зануритися у морок разом зі мною. Не для того, щоб допомогти мені або виправити щось. Вона просто була поруч, як рівна, тримаючи мене за руку, поки я блукала у нетрях власних почуттів.

      Особисті кордони і співчуття

      Один із найбільших (і найменш обговорюваних) бар’єрів на шляху до співчуття – це страх встановлювати особисті кордони і нагадувати людям про відповідальність за їхнє дотримання. Я знаю, це звучить дивно, але вважаю, що розуміння взаємозв’язку між особистими кордонами, відповідальністю, прийняттям і співчуттям зробило мене добрішою людиною. До духовного пробудження я була приємнішою особою, проте лише зовні – засуджувала інших, обурювалася, кипіла від злості, але тримала почуття у собі. Нині, гадаю, я стала співчутливішою, менш схильною засуджувати інших й обурюватися і значно серйозніше ставлюся до особистих кордонів. Гадки не маю, як ця комбінація виглядає для інших, але особисто мені вона надає сили.

      До цього дослідження я чимало знала про кожну з цих властивостей, але не розуміла, як вони взаємодіють. Під час опитувань учасників мене збило з пантелику усвідомлення, що чимало людей, здатних на справжнє співчуття, – це люди, які чітко встановлюють особисті кордони. Мене це приголомшило.

      Ось що я дізналася: суть співчуття – це насправді прийняття. Що повніше ми приймаємо себе та інших, то співчутливішими стаємо. Авжеж, непросто ставитися з розумінням до людей, коли вони кривдять і використовують нас або не зважають на наші почуття. Це дослідження допомогло мені усвідомити, що, коли насправді хочемо навчитися співчувати, ми повинні почати встановлювати власні кордони і пояснити людям, що вони відповідають за свою поведінку.

      Ми живемо в культурі звинувачення – хочемо знати винних і те, як вони відповідатимуть за це. В особистих, суспільних та політичних сферах ми часто кричимо і тицяємо пальцем у винуватців, але зрідка вимагаємо від людей відповідальності. Бо як це зробити? Просторікування й обурення так нас виснажують, що вже не залишається сил на те, аби обміркувати розумне розв’язання проблеми і втілити його в життя. Це стосується як влади

Скачать книгу