Львів. Вишні. Дощі (збірник) - Анна Хома

Скачать книгу

на природу. Зібралися, як на пікнік, – з пледами, канапками, печивом і червоним вином – і влаштувалися на відкритому майданчику під Високим Замком.

      Часто отак збиралися майже сталим колективом поетів і поціновувачів поезії, але того разу все було особливим. Краєвид відкривався неймовірний, з одного боку – старі будинки з галереями вздовж зовнішніх стін і таємничими «колодязями» дворів, з іншого – залізнична станція Підзамче на місці колишнього Папарівського цвинтаря. Люди були піднесені, сонце яскраве, вірші, як ніколи, влучні і насичені енергією по вінця. Усі були трішки п’яні, чи то від вина, чи від тієї незвичайної енергії, яка бризкала тут фонтаном.

      Хоча близькість знищеного цвинтаря мала б їх насторожити. Що може зародитися доброго над зруйнованими могилами?

      Цього разу до них приєдналися гості з Ужгорода. Дві поетки і один журналіст. Нічого особливого, Львів звик до гостей. Але не Леся. До неї гості навідувалися рідко. А може, вона не запрошувала?..

      Журналіст попросив прихистити на ніч двох «подорожніх», маючи на увазі дівчат, сам він збирався переночувати у хостелі. Попросив і так подивився на неї, наче нікого іншого не було.

      І Леся одразу погодилася.

      – У мене можна заночувати!

      Сказала – і сама налякалася власних слів. Ніколи нічим не виділялася з натовпу, намагалася вести себе, як атоми повітря: вони є, але їх не помічають. Поки вони не зникають із вашого життя. Тоді її починали благати, щоб повернулася, обіцяли золоті гори, але вона завжди спалювала за собою усі непотрібні мости. Може, тому досі залишалася сама…

      Після її слів він так посміхнувся, що вона не втрималася і посміхнулася у відповідь. І тільки тоді уважніше придивилася до запрошених гостей.

      Одна з дівчат – Настя – мала коротку стрижку, джинсовий костюм і наплічник без прибамбасів. І вірші її були такі ж: стримані, короткі і непретензійні. А от друга…

      Серце раптом закалатало сильніше, а в голові ні з якого дива зродилося питання: «Цікаво, скільки душ було тут поховано і чи всі вони знайшли спочинок?»

      Інна мала довгу-предовгу косу, яка струменіла через плече до пояса, у неї вона повтикала польові квіти, на шию почепила нашийник з жовтого бісеру, довга чорна сукня з поясом, каптуром і без рукавів та чорні босоніжки на високій платформі різко контрастували з пшеничного кольору волоссям…

      «Відьма», – раптом промайнуло в голові, і сонце потьмарилося. Як у час затемнення: наче і день довкола, і хмар немає, а сонця не стало. Зате воно з’явилося у погляді журналіста, коли той поміж виступами підійшов до неї.

      – Віктор, – відрекомендувався, простягнувши руку і кивнувши головою у бік Високого Замку. – Хотілося б зійти на цю гору, зможете бути нашим поводирем?

      – Спробую, – кивнула вона, а в горлі пересохло. Бо в центр людського кола вийшла Інна. Розкутою ходою, стріляючи очима по тутешніх чоловіках, спокусливо закусивши губу… і без вступу, без сигналу, без шпаргалки почала читати. Завмерши, речитативом, голосно, немов рубаючи словами повітря, аж воно

Скачать книгу