На тому боці (збірник) - Валентина Мастєрова

Скачать книгу

Що в того Прокопа позичати, як він тільки й знає, що знає. За тим його «знає» і приходили селяни, коли вже не було спасіння від тих диких кабанів.

      Тільки ж Прокопу байдуже до чужих людей і свиней – не в його ж городі порили. У нього не риють – миша у двір не втрапить, а не те що лосі чи лисиці – таку чоловік силу мав. Казали, що Кулинину хату й розбійники десятою дорогою обходили, хоча й стояла вона на узліссі, віддалік від села. Правда, коли озеряни знімали перед Прокопом шапки й кланялися, він добрів. А ще, коли на стіл клали велику паляницю й смажену курку чи качку, робився веселим, аж очі всміхалися. Вони в нього як отой колодязь на Матвієвій горі – темні, але не чорні, а мов із жабуринням біля зіниць, і глибокі, аж втягують погляд, наче вир під Лошицею. Не кожен у ті очі гляне, хто вже хоч раз подивився.

      Кланялись озеряни Прокопу низько, і дикі свині щезали – до зими точно. Мала Ївга не раз допитувалася в Кулини, що то дядько робить, коли сам іде до лісу й так там кричить, аж гілля на дубах гнеться. Але тітка лише сердилася й казала: «Цить. Мала ще знати». Зате навчила, коли чебрець збирати, а коли гусячі лапки. І для чого. Й сама Ївга забулася про свої колись болючі ноги. Лука вже не раз приїжджав, щоб забрати дочку, та чомусь вертався додому ні з чим.

      Помічати стала Кулина: що не день – мовчазнішим робиться чоловік. Зиркає спідлоба на Ївгу. А до сина – душу б витяг і віддав, та все придивляється на нього, придивляється. А син тільки з хати – і вже Ївгу шукає. Сховаються десь поміж соснами, і день їх не чути. Тривожно робилося жінці від таких сховань. Уже, було, казала й Прокопу, аби дівку до батька спровадити, а той сердився: «Тобі мулько, що в хаті прибрано і їсти наварено? Чи давно в хліві не поралась? Пожалій себе – ще наробишся». Бо що не кажіть, а трудящою була Ївга. І совісною на додачу. Але не в тім біда, а в її серці. А воно прикипіло до хазяйського сина, хоч ти що хочеш роби. Кулина й робила. Не так сама Кулина, як Прокіп. Особливо коли відчув ще одне життя у своєму домі. Довго він тоді лаяв дружину, що дівку не догледіла, але Микиті ні слова. Тільки однієї ночі так закричала Ївга від болю, ніби хто вдарив їй у живіт вогняною кулею. І вдарив, тільки того ніхто не бачив, одна Кулина здогадувалася.

      А вранці Ївга підпливла кров’ю. Добре, що тітка зналася на таких кровотечах. Материнки швидко в глечик – і на вогонь. І ще щось докладала, а за кілька днів Ївга підвелася з постелі та вийшла надвір на світ Божий подивитися.

      А що Микита? Самотиною блукав по лісу, бо вже тоді батько брався передавати йому все, чого вмів сам: як до звіра заговорити, як замовляти кров на рані, біль у ногах. От тільки біль у серці не вчив замовляти, а воно в парубка щодень дужче боліло. Він і сам не знав, від чого той біль. Любив Ївгу, бо нікого ріднішого для своєї душі не відчував. Любив і батька, але якось так, ніби на відстані. А мачуху боявся, хоча та до нього як до рідного. Щось мучило Микиту, душило, ніби зашморг на серці.

      Не раз, коли небо затягувалося темними хмарами, лякався Микита. А вже як грім загримить, здавалося, що хтось могутній свариться з небес. Він тоді падав на коліна

Скачать книгу