LITMIR.BIZ

Скачать книгу

І не знала Марта, що наказав батько парубкові на тій сповіді, та з того дня зробився Микита надто замисленим і похмурим, і словом до нього не озвися, мов чужа людина дивилась тепер на Марту його сірими очима, і вдавалось їй, що ця нова людина вже наче й ненавидить її. Не всміхався вже ніжно він при зустрічі, не пригортав до себе міцно та не кликав більше своєю лебідкою, і Марті серце затискалось від збентеження, чула вона, як лихо наближається, знала, що не на добре було те батьківське мовчання після того, як по сповіді Микитиній батогом її відходив, та все мовчки, потайки від матері. А вона й змовчала, не звірилась неньці про побиття, бо знала, що згрішила, страшне вкоїла, пішла супроти звичаю, віддавшись парубкові до шлюбу. Але не жалкувала, жодної хвилини не жалкувала про той свій гріх, не жалкувала навіть тоді, коли батьківський батіг з болючою силою впинавсь у її ніжне тіло.

      Серце, що не давало їй спокою увесь цей час, принишкло перед різдвяним постом, на зáговлі. Після відправи вже звично похмурий Микита торкнув її за руку біля дверей.

      – Побалакати треба, – похмурим дерев’яним голосом промовив він тихо й посунув з церкви, навіть не чекаючи Марту. У куцому латаному кожусі, стрункий, з прямою напруженою спиною та буйним чубом русого волосся, він ішов від неї, і вдавалось Марті, що вже йде назавжди з її життя, що передчуття оте, яке кігтями роздряпувало її серце, було передчуттям розлуки, близької та неминучої. І кортіло на очах усієї церкви гукнути його, аби не йшов, повернувся. Проте вона тільки зітхнула важенько й поплентала бездумно назирці. Був уже листопад, надворі стояла холодна непривітна погода. Вийшла з задуми Марта й здригнулася, коли пронизливий вітер війнув на її тендітну постать у теплому кожушку з овечої вовни та строкатій зеленій хустці, завмерла перед Микитою, який чекав на неї в дальньому кутку церковного дворика. Юнак мовчав, наче не міг зважитися сказати щось важливе, мовчала й Марта.

      Нарешті позирнув Микита винувато на кохану, зітхнув глибоко та й завів:

      – Марто, голубонько, чи віриш ти в те, що не бажаю я завдати тобі кривди, але мушу. Не йти нам з тобою вкупці однією стежкою. Твій батько сказав мені на сповіді, що ніколи й за жодних обставин не дозволить нам з тобою побратись і думки своєї не змінить.

      Марта звела на нього очі.

      – То… тоді втечімо, – промовила без особливої надії, бо знала, що не погодиться, як не погоджувавсь і раніше.

      – Ні, тікати не будемо. – Важко зітхнув Микита, постояв мовчки, дивлячись на похмуре небо. Марта ж дивилась на нього, немов намагалась зберегти в серці кожну рису його вродливого лиця. Микита знову зітхнув і покривився, ніби від гострого болю. – Твій батько ніколи не пробачить нам шлюбу, навіть грозив проклясти тебе, якщо ми поберемося.

      – Ну то нехай кляне, – відгукнулася Марта. – Та чи ж послухає Господь його дурних прокльонів?

      Микита похитав головою.

      – Е ні, Марто, не зневажай так батьківське слово. Є така сила від Бога в батьків, те

Скачать книгу