LITMIR.BIZ

Скачать книгу

лунає жіночий сміх і дитячий вереск. Натовп прибуває до військового оркестру, а священик, склепивши повіки, то хитає головою, то молитовно складає руки або уявляє, що робить це. Але в душі вже звучить: «Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє…»

      Але що сталося з «Отче наш»?! У кожному слові чаїться безодня, яку поглядом не охопити. Уже при слові «наш» або «ми» втрачаєш голову. Хто має право ще вимовити «ми», якщо Христос – той, хто в’яже і вирішує, на третій день вознісся на небо? Без нього все решта – смердюча гора черепків і кісток заввишки з Всесвіт. Лепсіус згадує запис у щоденнику своєї матері, який вона зробила п’ятдесят шість років тому, коли його хрестили: «Хай буде ім’я його Йоганн завжди мені нагадуванням, що моє велике і святе завдання – виростити з нього справжнього Івана, іншими словами, того, хто по-справжньому любить Господа і йде його слідами». Чи став він справжнім Іваном? Чи сповнений він до краю вірою, почуттями так, що не висловити словами? Ех, віра моя загрожує вичерпатися, якщо ослабне тіло. Знову дає про себе знати цукриця. Треба бути обережнішим у їжі. Нічого солодкого, борошняного, ніякої картоплі. Можливо, Енвер врятував його тим, що не дозволив поїздку в Анатолію.

      …Даруйте, а що тут робить швейцар готелю «Токатлян»? Відколи носить він смушкову офіцерську шапку? Чи не Енвер його прислав? Швейцар ввічливо подає йому тескере, внутрішній паспорт. На паспорті – світлина Наполеона з його власним підписом. І справді, в обертових дверях готелю його чекає ешелон вигнанців. Друзі всі разом. Давтян і всі інші. Вони весело йому кивають. «Наші чудово виглядають», – думає священик. Навіть у найстрашнішій реальності, коли зіткнешся з нею віч-на-віч, знаходиться щось утішне. Привал зробили на березі якоїсь річки, під стрімкими скелями. Є навіть намети. Либонь, Енвер таємно дозволяє певні поблажки.

      Коли всі полягали, до Лепсіуса підходить довготелесий вірменин в одежі, з гори до низу забризканій мулом. Про-мовляє якось дивно врочисто, ламаною німецькою мовою:

      – Поглянь. Цей бурхливий потік – Євфрат. А он там – мої діти. Перекинь своє тіло з цього берега на той, тоді у дітей моїх буде міст.

      Лепсіус прикинувся, що вважає це жартом.

      – Тоді вам із дітками доведеться трішки зачекати, поки я ще підросту.

      І раптом він починає рости з дивовижною швидкістю. Руки і ноги самі собою витягуються нескінченно далеко. Тепер він може завиграшки виконати прохання вірменина. Але до цього не доходить, бо Йоганн Лепсіус втрачає рівновагу і ледь не падає з лавки.

      – Який жах! – він каже це сьогодні вдруге.

      Зараз це стосується спраги, що його мучить. Священик схоплюється, вбігає в найближчу таверну і, нехтуючи приписами лікарів, осушує цілу склянку напою з льодом. Одночасно з приємним відчуттям у нього виникають нові сміливі плани.

      – Я не здамся, – сміється він.

      Бездумний сміх означає оголошення війни Енверу-паші. А в цю саму мить особистий секретар Талаат-бея вручає черговому

Скачать книгу