LITMIR.BIZ

Скачать книгу

иву душу, щоб вона з болем і гнівом розкрила одну з найтрагічніших сторінок нашої дійсності – зречення материнства!

      Про це в нашій літературі, здається, ще не писали. Принаймні так глибоко, переконливо і так вражаюче. А головне – так щиро, просто, лаконічно, вивіряючи людей, їхні вчинки камертоном народної моралі й духовності. Саме з висоти цієї духовності й моралі, яка тримає нашу стражденну націю на цій землі, у гіркій нашій історії, Валентина Мастєрова звеличує її носіїв і засуджує відступників.

      Давно вже не читав із таким захватом прозу. З часів Олеся Гончара, Павла Загребельного, Григорія та Григора Тютюнників, Євгена Гуцала і Володимира Дрозда. Так захоплено читав також моїх талановитих ровесників, друзів та побратимів: Василя Земляка, Дмитра Міщенка, Петра Гуріненка, Івана Чендея, Віктора Міняйла. Але коли то було? Гай-гай, за літами й подіями, за гармидером, вчиненим модерністами та постмодерністами, здається, за справжньою прозою в нашій літературі й слід запав.

      Аж ні: Марія Матіос, Любов Пономаренко, Теодосія Зарівна. А тепер ось – Валентина Мастєрова! Кажуть, жінки витриваліші за чоловіків, бо сильніші, живучіші. Самі життя дають, навіть помираючи. І в голод виживають частіше за чоловіків. А тепер ось – і в літературі, коли її, з одного боку, прагматичне «ринкове» суспільство списує на баласт, добивають телевізія, порнографія, криваві бойовики, а з іншого – так званий «аванґард», андеґраунд і постмодерн підривають ізсередини, – талановиті наші письменниці, виявивши духовну та моральну стійкість і чистоту, вистояли самі й стали на захист нашої нещасної літератури своїми талановитими творами, а не галасом і деклараціями.

      Читайте – і «обретёте». Так, як я читав, не відриваючись, до третьої-четвертої години ночі. Того самого вам бажаю. І, певен, так воно й буде.

      Наша література поповнилася справжнім твором – глибоко народним, високохудожнім, без викрутасів-прибамбасів. Роман Валентини Мастєрової подарує вам гіркий шмат життя, у якому пізнаєте навколишню дійсність, що бере нас за горлянку – особливо в селах. Але возрадує вас правдивістю вчинків і подій, яскравістю й переконливістю людських доль і характерів, майстерними діалогами – теж вихопленими з живого життя. Мовна характеристика героїв, здається, ще більше, ніж портретна, визначає кожну дійову особу, аж до малого Івана, покинутого Любою і всиновленого Оленою.

      Я зжився з цими людьми. Мені важко уявити, що їх не існує, самої Олени, її прекрасних, скромних і роботящих батьків та отої Партизанки-знахарки, мудрої баби Степаниди. Це, мабуть, найкраще виписаний характер. На таких жінках вся наша нація тримається. Істинно народний характер!

      Еклезіаст: «В майбутні дні все буде забуто. Нема пам’яті колишнім людям. І любов їхня, і ненависть, і ревність пощезнуть. І нема вже їм участі ні в чому, що діється під сонцем!..»

      Воно й справді: усе минає та забувається. Залишається лише відображене в мистецтві, зокрема й у таких правдивих творах, як роман Валентини Мастєрової.

Олександр Сизоненко, письменник* * *

      У чималій кімнаті, перед великим, на весь зріст, дзеркалом стояла дівчина, зовсім дівчинка, вдивлялася у своє відображення, перебираючи пальцями довге русяве волосся. Підняла брови, немов дивуючись сама собі, посміхнулася. Несподівана хмарка налетіла на чисту блакить її очей, і вони потемнішали. Закинула волосся за плечі.

      – Мамо, – озвалася до матері, яка поралася біля печі.

      – Що таке? – мати розігнулася, глянула на доньку. Та зніяковіла, накрутила на палець русяве пасмо.

      – Нічого, я так.

      – Кажи вже, – голос у матері нарочито серйозний, а очі лагідні, посміхаються.

      – Можна я спідницю трохи підшию, а то дівчата всі у короткому ходять, одна я, наче попадя та? – запитала несміливо.

      – Іще чого, Олено, – тепер очі у матері були серйозні. – Я підшию лозинякою – тоді знатимеш. Нехай дівчата як хочуть, так і ходять – у них на це свої матері є.

      Олена закусила губу, ображено глянула на матір:

      – Вічно ви: і в кіно не йди, і на танці не йди, і вбирайся, мов баба столітня.

      – Довбиралася і доходилася уже, – мати сердито гримнула у печі рогачем. – Чужі діти по інститутах, а ти он – на ферму.

      – Мамо! – у доньки на очах виступили сльози.

      – Що – мамо? Було про науку думати, а не про гульню, а тепер… – Відчула несправедливість своїх слів, ще більше розсердилася, кинула у куток рогача і вийшла з хати.

      Оленка знову подивилася у дзеркало, зняла нову довгувату спідницю і взяла зі спинки стільця старі спортивні штани.

      У розчинене вікно заглядало зелене гілля груші-іллівки. Трохи недозрілі, та вже чималі плоди густо звисали між листям. Вона підійшла до вікна, знічев’я зірвала найближчу грушку, хотіла надкусити, але потримала в руці й поклала на стіл. Потім сіла на підвіконня, трохи посиділа, ніби про щось роздумуючи, і сплигнула на великий кущ засихаючих півоній. Перейшла через сад, зазирнула за високий сусідський паркан – у дворі тітка Дуня сипала курчатам зерно.

      – Тітко, а Люба приїхала? – запитала високу

Скачать книгу